Здавалося б, приємні турботи — вручати призи від «Голосу України» тим читачам, котрі виграли їх у заохочувальній лотереї. Ніби й для них, наших передплатників, це радісна подія, маленьке свято. Однак нині, найчастіше на селі, зустрічають і проводжають кореспондента зі сльозами на очах...
Олександра Яківна Бублик, 80-річна жителька села Левченкове Драбівського району, передплачує нашу газету відтоді, «як вона тільки-но об’явилася на пошті». Без «Голосу України», та ще «районової», за її словами, вона «не може жити». Читання газет — то для неї, інваліда ІІ групи, «віконце у світ», втіха і розрада.
Мешкає Олександра Яківна разом зі своєю сестрою, 83-літньою Катериною Яківною, у старій, «шевченківській» хаті.
Щоб заощадити на паливі, бо мають лише тонну вугілля, туляться старенькі в одній кімнатці.
...Коли ми разом з Тетяною Андріївною Савельєвою, головним інженером АТ «Ватфарм», привезли Олександрі Яківні виграш, задубілі сінешні двері відчинила баба Катя. Маленька, згорблена, вдягнена в кофтину та вицвілу плисову спідницю часів її дівоцтва, вона провела нас через холодну хижку, що слугувала й за комору, до «теплої». У світличці, де на ліжку сиділа Олександра Яківна, було багато образів у вишитих рушниках та портретів. З господинею хати гомоніла сусідка і далека родичка Бубликів Галина Сем’яниста. «Навідуюся до баби Шури та до баби Каті частенько, — поділилася 54-літня жінка. — Вранці встану, подивлюся у вікно на їх димар: якщо димить, значить, живі мої сусіди...», — невесело пожартувала.
Олександра Яківна почала розповідати про своє життя-буття. Як 14-літньою почала працювати на Донбасі. «Добре, що брат комсоргом був і додав мені два роки, — пригадувала, —ось і взяли мене офіціанткою в солдатську їдальню... Але хто тепер повірить, що я в чотирнадцять 450 призовників годувала!» Згодом повернулася Шура в рідне Левченкове. Працювала в колгоспі, у шкільній їдальні. Однак недуга зробила колись метку і непосидючу жінку малорухомим інвалідом...
— Земельного паю мені не наділили, — з жалем розповідала наша передплатниця «Голосу України». — То живемо на один сестрин. Цього року товариство заплатило за користування землею трьома центнерами пшениці, двома — ячменю. Ще й центнер вівса вділили, наче ми коні... Катерина ходила до контори і просила, щоб виписали на пай хоч літрів зо три олії. Однак там їй відрізали: «І не ходіть, бабо, і не просіть, бо немає!». Сестра дуже набожна, кожну неділю до церкви молитися їздить, тож наперекір нічого не скаже. Як нема, то й нема. Повернулася та й пошкопертала, зігнувшися, додому. Тепер поститься. Хоча ми й без посту рідко їмо скоромне. У нас у курятнику лише три курки. На пенсію ковбаси не купиш, аби на хліб та на ліки грошей вистачило... Спасибі за приз, — звернулася до Тетяни Андріївни. — Марля, бинти, вата, — це нам старим, те, що якраз треба...
Та все-таки найбільше, про що тривожилися і бідкалися старенькі, — це про паливо. Того вугілля, що завезла сільрада восени, вистачить, може, до середини січня. А далі як? Тонна антрациту, дізнавалися в комерсантів, «важить» 300 гривень. Де їх узяти? Родичів, таких, щоб допомогли, немає.
— Може, ви знаєте нашого Богданчика? — з надією запитала на прощання Олександра Яківна. — Бачите, он портрет його на столі? Він приїжджав у наше село, виступав у клубі. Дуже добра дитина. Дай, Боже, йому здоров’я! Ви передайте Богданчику, що в нас скрутно з вугіллям. Він підсобить немічним, я знаю...
...Лише ввімкнувши світло і придивившися до фотографій, що стояли на столі, ми з Тетяною Андріївною побачили, що з двох портретів уважно дивиться на нас народний депутат України Богдан Губський.
— Обов’язково передамо ваше прохання Богдану Володимировичу! — попрощалися ми з бабою Шурою та бабою Катею.
Черкаська область.