Наприкінці 70-х автора цих рядків вигнали з роботи в журналі «Всесвіт» — за статтю «Шевченко у контексті світової літератури». Причина: «за те, що автор перебільшив значення Шевченка». А через двадцять років, в іншому друкованому органі, з’явився скандальний памфлетик, що в ньому автор, скажемо так, поменшив значення Шевченка...
Шевченкознавці всіх генерацій, од Шевченкових сучасників до сучасників наших, унаслідок різних обставин, так і не створили «об’єктивний портрет» поета. В усіх цих «портретах» вони неодмінно з кимось сперечалися. У шевченкознавстві полеміка й радикальна переоцінка весь час «зашкалюють»...
Тому 4-серійний документальний фільм «Мій Шевченко» (сценарій Юрія Макарова, Олександра Роднянського та Олени Чекан, режисер Павло Овечкін, оператор Віталій Філіпов) упадає в око аристократичною відчуженістю саме від будь-яких «шевченкознавчих» дебатів. Автори рішуче нічого не «перебільшують» і нічого не «поменшують».
У тій божевільні, що на неї перетворилося сучасне телебачення, ведучий, здається, єдиний нормальний персонаж. Гранично стриманий носій нормальної телеоповіді. Сама об’єктивність за допомогою об’єктива. Відповідним чином авторська розповідь про Тараса Шевченка позначена стриманістю, дистанціюванням від тих суперечок, які аж розривають шевченкознавство. Навіть академічне, не кажучи вже про вечірні газети.
Інтонація, загальний стиль обрані, гадаємо, не просто вдало, а й своєчасно. Бо нинішній культ Шевченка, як державно-кон’юнктурний, так і «щирий», рухається в напрямі патріотичного, перепрошуємо, примітиву та «побільшення» поета. До монументальних пам’ятників включно. А з другого боку — так само наївний школярський чи навіть студентський саботаж того «культу», не кажучи вже про ті дурнуваті памфлети...
Автентична культура, як остаточно засвідчив гіркий досвід тепер уже минулого століття, повинна якраз аристократично ухилятися від крайнощів, залишаючи їх великим лірикам. А от коментувати тих ліриків, включаючи Шевченка, треба саме об’єктивно.
Йдеться не просто про сценарій. Йдеться передовсім про того, хто розповідає. Творча група фільму, попри всю різночинницьку рознузданість нашого часу, якимось дивом зберегла добре виховання й гарні манери. Ведучий спокійно-достойно переповідає, здавалося, вже відомі кожному глядачеві біографічні колізії свого героя. Але та, позначена не стільки психологією, скільки естетикою, стриманість ведучого надає знайомим речам геть нової, несподіваної якості. Адже виникає свого роду художня рівновага поміж ведучим-джентльменом і тими «відомими речами», їхній переконливий діалог, нормальна акультурація минулого.
Справді, чому ми зазвичай не віримо навіть якійсь побутовій інформації, що її повідомляє невропат, навіть коли вона відповідає реальності? Як сказав Тинянов про Булгаріна: «Фадей врал и врал правду».
Телевізійний проект каналу «1+1» зберігає переконливість не за рахунок сенсацій довкола поета, чи не кожна хвилина життя якого пізніше була запротокольовано-прокоментована. Переконливість — за рахунок помірковано-епічної розповіді без штучних емоцій (а якби вони навіть були «щирими», то це так само руйнувало б ту оповідь).
Шевченкове життя подається у доброму літописному тоні, без нав’язливих акцентів, а тим більше без тих філологічних конфліктів, що ними аж захлинаються деякі шевченкознавці. Спочатку та незвична стриманість відчутно зачіпає. А потім починає цікавити. При цьому жодного кроку вбік від реальної біографії, від її фактичності, що в інших «шевченкознавчих» випадках або притуплювалося, або, навпаки, скандально акцентується.
Так телепроект стає доброю естетичною реальністю — рідкісний випадок на сучасному ТБ, яке перебуває в азарті виготовлення азартного продукту!
Публіцистичний телепроект «Мій Шевченко» вдався. Гадаємо, що його можна продовжити. Продовжити в напрямі інших голосних імен національної культури, і тоді, приміром, «великий Каменяр» чи «співачка досвітніх вогнів» постануть у своїх контурах стільки ж несподівано, скільки й переконливо, і своєчасно уникнуть того дурнуватого (або й спланованого) нігілізму довкола тих постатей.
Що ж, національна класика вимагає вже не екстазів, а тим більше не «постмодерністських» чи якихось там інших нігілістичних розвінчувань, а спокійного і уважного входження у минуле.
Що у цьому телевипадку і відбулося. Хай би тільки цей випадок став телеправилом.
