ГЕТЬМАНАТ

«Рік 1647-й був особливим, бо неодноразові знамення в небесах і на землі погрожували невідомими досі бідами й небувалими подіями...» Видатний польський романіст намагався знайти причини непримиренного протистояння між Річчю Посполитою та Україною в середині ХVІІ століття у впливові на життя двох народів якихось містичних надприродних сил. І це закономірно, адже Майстер відтворював хроніку давніх подій за правилами Мистецтва.

Реальна ж картина ситуації була конкретна й логічна для розвитку європейської історії.

Сусідське існування Польщі та Русі-України від ІX століття кілька віків не знало особливих катаклізмів. Київський князь Володимир походами 981, 983 і 993 років закріпив за Руссю Червенські міста (Волинь) і Перемишль, заснував місто Володимир (нині - Володимир-Волинський). Болеслав І Хоробрий приходив до Києва на допомогу своєму зятеві Святополку Володимировичу. Київський князь Ярослав Мудрий приходив на допомогу Казимірові І й одружив його з своєю сестрою Добронігою-Марією. Син Ярослава взяв собі в дружини сестру Казиміра Гертруду. Між двома державами була жвавою торгівля, розвивалися культурні контакти.

Але коли Польща була позбавлена доступу до своїх колишніх західних земель (внаслідок, зокрема, німецької експансії було втрачено майже третину території), поляки звернули свої погляди на схід. Тим більше, що Русь на цей час перестала бути централізованою державою. Почалися конфлікти насамперед з галицько-волинськими князями. Унія з Великим Князівством Литовським (1385 року литовський князь Ягайло одружився з польською королевою Ядвігою, став польським королем під іменем Владислава ІІ Ягелло. 1387 року Литва прийняла католицизм) вивела Польщу в число найбільших і наймогутніших країн Європи («від моря до моря» — від Балтики до Чорного моря). Об’єднана держава, до якої увійшли й українські землі, успішно відбила агресію Тевтонського ордена (Грюнвальдська битва 1410 року), але не могла відстояти свої східні кордони у війнах з Московією. 1569 року Польща об’єдналася з Литвою в єдину державу —Річ Посполиту. Українські землі були поділені поляками на воєводства й розпочався тотальний наступ на Україну з метою будь-що ополячити її народ. Спроба асимілювати сусідів, зрозуміло ж, не була самоціллю. Після відкриття американського континенту Польща стала активним учасником західноєвропейського ринку, який потребував значної кількості насамперед зерна. Українські степи й повинні були забезпечити безперебійну поставку збіжжя в балтійські польські порти.

Як на інформацію для роздумів звернемо увагу читачів на те, що кульмінація в напружених стосунках Польщі й України настала не після різкого економічного тиску, а після намагання поляків після Берестейської унії 1596 року (рішення якої кожна сторона трактувала по-своєму) активізувати політику тотальної асиміляції українського народу.

Тож чи мав рацію Генрік Сенкевич, коли вважав поляків та українців братами? З християнської точки зору — так. Бо всі люди — брати у Христі.

Про це думав у далекому від України Оренбурзі Тарас Шевченко:

І справді, історія — швидше предмет для роздумів, ніж грунт для патріотичної ідеології.

До появи на історичній арені Богдана Хмельницького всі козацькі гетьмани удостоювалися імені «ватажок повстанців». Не більше. Крім гетьмана Петра Сагайдачного, який був прихильником мирного співіснування з поляками. Рання смерть від поранення отруєною стрілою не дозволила здійснитись гетьманським планам — досягти автономії України у польській державі.

Постаті Богдана Хмельницького присвячено тисячі наукових досліджень, сотні книжок, публікацій...

Навіть поверховий аналіз їхнього змісту дає можливість стверджувати, що й досі історики, письменники, публіцисти не дійшли згоди в оцінці поглядів і намірів гетьмана Б. Хмельницького.

Умовно можна розділити хмельницькознавців на два табори. Перший, на чолі з академіком В. Смолієм, переконаний, що Б. Хмельницький узявся за зброю, маючи перед собою чітку мету: створення самостійної козацької держави, прямої спадкоємиці Русі Київської. Другий (лідера тут виявити складно) доводить, що виступ опозиційного козацького сотника — явище майже випадкове і що він мав на меті лише захист власних, насамперед майнових, інтересів.

Чия група чисельніша — судити важко. Адже до першої когорти, зрозуміло ж, увійшли, в першу чергу, сучасні молоді історики. Другу групу складають представники історичної науки тоталітарних часів. Наприклад, автор цих рядків мав розмову з відомим автором популярного роману про Б. Хмельницького, і на запитання: «Чому Хмельницький, навіть утворивши незалежну гетьманську державу Військо Запорозьке, не обрав її столицею Київ?» — класик відповів, що гетьман, дбаючи про державні інтереси, не забував про власні, бо був феодалом.

Виходить, що Олівер Кромвель чи Вільгельм Оранський могли думати насамперед про Англію чи Нідерланди, про їх державну велич та незалежне майбутнє, а от український гетьман бачив перед собою лише свій хутір Суботів.

Тож першим аргументом на користь твердження, що 52-річний Б. Хмельницький взявся за шаблю, маючи перед собою високу мету, є його слова: «Виб’ю з лядської неволі народ весь руський... А ставши на Віслі, скажу дальшим ляхам: сидіте мовчіте ляхи». Лише незалежна держава могла гарантувати гетьманові та його народу вільне життя.

Разом з тим нерідко ще можна прочитати й таке: «Воєнно-стратегічна мета повстання під керівництвом Б. Хмельницького у березні-травні 1648 року не виходила за межі станових інтересів козацтва, тобто наслідувала мету попередніх козацьких повстань 1591-1638 рр.».

Коли б так було, повсталого сотника Б. Хмельницького очевидно чекала б доля його попередників: розгром польською — найгрізнішою на той час у Європі — армією й сувора кара. Гетьман же Б. Хмельницький мав шанс спробувати здійснити мрію С. Наливайка, М. Дорошенка та П. Сагайдачного: утворити на берегах Дніпра українську державу.

Здається, романіст Павло Загребельний зібрав найбільшу кількість характеристик, даних гетьманові Богдану Хмельницькому. «В ньому містилося два єства — одне діяльне, тверде, віддане владі, друге — сонне, стомлене, мрійливе», — зауважував посол Венеції на Запорізьку Січ Віміна. Інші наголошували на частому вибуханні гетьманового вулканічного темпераменту, лавин пристрастей, демонічної енергії, з якими він промовляв, рисував сміливі, величні картини, що чарували й жахали слухача. «Дерев’яніли ми, його слухаючи», — признавалися польські посли до гетьмана. Звичайно, нам, сучасникам демократичної доби, хочеться бачити насамперед гуманні риси портрету Б. Хмельницького. Але українська ситуація в протистоянні з Польщею була такою жорстокою, що лише залізною рукою й володарським жестом міг він досягти визначеної мети — створити незалежну державу, яка б врятувала народ від асиміляції й поглинання сусідами. Гетьман міг на очах однодумців жорстоко розправитися з тими, хто виявляв йому непокору. Суворо ставився він навіть до свого спадкоємця — сина Тимоша, якого любив незрадливою батьківською любов’ю. Саме у такий спосіб була наведена дисципліна в козацькій армії. Не менш вимогливим і зірким був керівник гетьманської таємної служби полковник Лаврін Капуста. А що вже казати про свідоме, хоча й вимушене, рішення гетьмана дозволити союзникам татарам після битв брати ясир — забирати в рабство населення близьких до Криму українських територій!

Розуміючи, що читачі в значній мірі обізнані з біографією Б. Хмельницького, звернемо увагу на те, що він одержав високу освіту як світську, так і військову, займав значну посаду писаря реєстрового козацького війська (по-сучасному сказати — був начальником штабу). Про авторитет майбутнього гетьмана говорить його входження до складу козацьких делегацій до Варшави, близькі взаємини з польським королем та його оточенням. Полковник Б. Хмельницький був добре відомий багатьом європейським політикам та дипломатам. Весною 1645 року він був запрошений французьким королем Людовіком ХІV на переговори про участь загонів козаків у Тридцятилітній війні. Саме Б. Хмельницькому довірив польський король Владислав ІV підготовку до походу проти Туреччини (квітень 1646 року).

Є підстави вважати, що гетьман Війська Запорозького надихнув Павла Чубинського на перший рядок державного гімну незалежної України «Ще не вмерла Україна...». Якщо це й не зовсім так (сучасні державні гімни європейських країн, зокрема польський «Єще Польска не згінела», були створені у ХVІІІ-ХІХ століттях і не можна не бачити їхнього впливу на творчість П. Чубинського), то цей рядок дуже нагадує вислів Б. Хмельницького, яким він закінчив своє палке звертання до запорожців стати на захист рідної землі: «Ще козацька не вмерла мати» (гетьман мав на увазі козацьку шаблю. Пізніше гетьман І. Мазепа у своїй знаменитій «Думі» скаже: «Нехай вічна буде слава, же през шаблю маєм права!»).

Так, саме зброя (шабля, мушкет, гармата), а інакше кажучи — військо, було найефективнішою допомогою гетьману та його сподвижникам у боротьбі за права свого народу.

Повторюся, але зауважу, що відповіді на запитання: «Чому саме Б. Хмельницький став першим переможцем польської армії? Чому до нього ніхто не зміг протиставити адекватну силу польській експансії на схід?» — треба шукати в контексті європейської історії. Це шлях, який пропонують дослідникам академік В. Смолій та його прихильники.

1640 року розпочалася революція в Англії, в цьому ж році в Каталонії спалахнуло Сегадорське повстання проти іспанського абсолютизму, наступного року антиіспанська боротьба спалахнула в Південній Італії та на Сицилії. Напруженим було політичне життя Португалії, Данії, Нідерландів. Визрівали Фронда (рух проти абсолютизму) у Франції та масові селянські повстання в Австрії, Московії, Швеції, Швейцарії. Каталізатором цих подій була Тридцятилітня війна - протистояння габсбурзького (католицького) блоку країн антигабсбурзькій (протестантській) коаліції держав. Але цей конфлікт мав ще глибші причини: Європа вступала в новий період свого розвитку — створення національних держав та утвердження буржуазних відносин.

Україна, навіть ще не будучи незалежною державою, не стояла осторонь процесу оновлення старого континенту.

Отже гетьман Б. Хмельницький по праву повинен розглядатися нами як політик і державний діяч європейського формату. В подальших публікаціях ми ознайомимо читачів з листуванням гетьмана, зокрема, з вождем англійської революції Олівером Кромвелем, його активною дипломатичною діяльністю, ініціативною поведінкою й участю в сучасному йому міжнародному житті.

Сьогоднішню розповідь завершимо експозицією (описом) початку національно-визвольної війни, а за сучасними визначеннями — початку української революції ХVІІ століття.

Власне, повстання Б. Хмельницького повинно було початися восени 1647 року, але з невідомих причин цього не сталося. Втікаючи від переслідувачів, майбутній гетьман разом з старшим сином Тимошем та невеликим загоном козаків у грудні дістався до Запоріжжя. Перетворивши острів Бучки на укріплений табір, Б. Хмельницький почав збирати повстанців і готуватися до штурму Січі, яка в той час розташовувалася на Микитиному Розі. В результаті агітації у січні 1648 року Корсунський козацький реєстровий полк перейшов на бік повстання. На Січі залишився лише загін польських драгунів. Отже, Січ було захоплено, і Б. Хмельницький розпочав широкомасштабну підготовку до зустрічі з польським військом. У березні на допомогу повстанцям прийшли татари Едичкульської орди.

Каральну експедицію проти бунтівника очолив коронний гетьман М. Потоцький.

Противники стали один проти одного спочатку на Жовтих Водах, а потім під Корсунем (травень 1648 року).