Фільм «Молитва за гетьмана Мазепу». Сценарист, режисер, оператор Юрій Іллєнко. Прем’єрний показ у столичному кінотеатрі «Україна».
Журналістів у залі було навдивовиж мало. Від них завжди ж бо так багато смердяви...
Для приховання своєї творчої безпорадності деякі митці використовують тезу-заслінку про «брак компетентної, професіональної критики». Та самодостатні журналісти не бажають спростовувати це дорікання за формулою «Дурень! — Сам дурень!». Розмірковуючи про твір екранного мистецтва, доречніше спиратися на критерій, однаковий і для профі, і для дилетантів. Назвем його «магнетизм кіно».
На прем’єрі Микита Джигурда, задіяний у фільмі, зорієнтував зал, що, мовляв, «Мазепу» варто сприймати як авангардне мистецтво. Ніхто не був би проти. Але, по-перше, авангард вичерпався ще у XX столітті. По-друге, якщо режисер бешкетує, експериментує, епатує і що там ще — це має хоча б захоплювати. Був Параджанов, був Фелліні, є Грінуей (до слова, автори по-справжньому національних стрічок). Їхні виверти, абсурдизми — уже факт історії кіно та предмет постійного інтересу глядача. Після прем’єри в «Україні» стало зрозуміло, чому на Берлінському кінофестивалі під час демонстрації «Мазепи» глядачі залишали зал. Будь-який продукт візуального мистецтва має узгоджуватися зі згаданим критерієм магнетизму. Якщо це — надбання світової культури, то воно повинно інтригувати будь-кого, незалежно від країни чи національності.
Із «Мазепою» цього не сталося. Хіба що Богдан Ступка тримає на собі лицедійську частину фільмового громаддя: він переконливий в будь-якому образі. Тим часом більшість акторів наївні, як абітурієнти театрального інституту.
Тож про свіжість, новизну, так би мовити, авангард. Якщо камера тремтить, ніби в руках п’яного оператора на сільському весіллі, — це новаторський прийом, це круто, і нікому не зізнавайтеся, що ви спершу подумали про непрофесіоналізм. Якщо плівку порізано неочікувано, необгрунтовано — це нове слово в монтажі й аж ніяк не брак майстерності. Завантаженість стрічки колажами, муляжами, розписами, інсталяціями — це естетство, а не перебір засобів виразності.
Глядацьке нерозуміння ліпше списати на глядацьке ж невігластво і рятівне новаторство авторів. Зрештою, у пост-постмодерністську добу можна все. Ніхто не засудить за маскарадну суміш, в якій чимало фарсу, трохи епосу, трохи поетичного кіно, мелодрами, трагедії... Стосовно матеріальної культури, то тут також є оригінальні знахідки. Героїня з’являється до Мазепи у шкіряній білизні «садо-мазо», вдягненій на колготки. А на білосніжні неосяжні простирадла укладається в бойовому гримі.
Не позбавлене художності тягомотне некрофілійне милування трупами (жінок, дітей, дівчат та легінів). Превалює оперетковість, чекаєш — не дочекаєшся: ось-ось актори заспівають зворушливу арію. Особливо Мазепа, таке собі українське втілення Калігули. І ще — параноїк та шизофренік Петро І, у мареннях уражений гомосексуальним коханням до свого ворога (уявляю, який галас здійняли б ми, українці, якби наших літописних героїв росіяни змалювали так само карикатурно). І підступний вар’ят — радянський маршал, на роль якого режисер призначив себе. І Карл — ще один істеричний державний муж... Усі вони тут по-своєму неповноцінні, й не дивуєшся, що в їхніх державах споконвіку бозна-що робилося.
...Авторська фантазія є авторська фантазія. Юрій Іллєнко попередив зал, що це — власна версія, що це — не історичний трактат. І що режисер нікому не нав’язує свого бачення образу. Стрічка довга — так цим, пояснив режисер, можна також насолоджуватись. «Насолода від довжини» —так він сказав... Для дідуся Фрейда після перегляду знайшлося б чимало ребусів. Якби, звичайно, він не заснув, як я, аж три рази протягом сеансу — ще й на першому ряду, ще й під стократ посилений звук сучасного кінотеатру. Навмисно не вела мову про історичну канву та еротичні сцени. Про це надто багато писали, коли фільм ще ніхто не бачив, але всі обговорювали.
