Недавно темою «Останньої барикади» в нічному ефірі телеканалу 1+1 була сучасна українська драматургія. Точніше, її відсутність на сцені наших театрів. Гостями студії були актор і режисер Михайло Мельник (Дніпропетровський монотеатр «Крик»), пані Ірена Коваль (чия п’єса «Лев і Левиця» йде в Київському Молодому театрі), культуролог Валентина Грицук, драматург Неда Неждана і режисер Андрій Приходько. Останні двоє минулого сезону реалізували в столичному театрі імені Франка масштабний проект «Наша драма», оприлюднивши сорок (!) нових сучасних п’єс.
Посилаючись на оте число (сорок), можна сказати, що сучасна драматургія в нас є. Але на афішах наших театрів її майже не видно. Більшість гостей «Останньої барикади» зійшлись на тім, що винні режисери, отже, ситуація залежить від конкретних особистостей, що керують театрами. Пані Грицук так і сказала: театри треба просто зобов’язати ставити сучасні п’єси (бо так німці роблять), а з владою особистостей в театрі треба покінчити! Вражає не так ця курйозна фраза, сказана в запалі дискусії, як однобічно-короткозорий погляд на речі: мовляв, ситий Театр не розуміє голодного Драматурга!
Щоб точніше оцінити ситуацію, давайте, панове драматурги, скажемо чесно: у нас «нема» не драматургії — у нас «нема» театру. Слово «нема» тут береться в лапки, бо номінально театр таки є, й у ньому (подекуди, інколи) можна бачити щось дуже хороше. Але, беручи в цілому, слід визнати, що український театр має ознаки явно колоніального мистецтва, яке не бачить мети в самому собі, а, свідомо чи підсвідомо, намагається бути схожим на мистецтво метрополії, як ото Майкл Джексон намагається стати білою людиною. Тому однаково прикро виглядають і ті наші російськомовні театри, де панує горде наслідування московської моди, і ті театри україномовні, котрі, навіть беручи українську класику, трактують її в звично-колоніальному, сувенірному, псевдонаціональному стилі. Винятків небагато. Навіть у Києві взірці живого погляду на власну класику поодинокі: «Зайці» Шулакова, «Украдене щастя» Данченка, «Український водевіль» Мойсеєва, «Чарівниця» Богомазова, «Сто тисяч» Опанасенка. Для порівняння: в Києві є одночасно принаймні чотири варіанти «Ромео і Джульєтти» — з власною ж класикою ми соромимося дозволяти собі подібну розкіш! Чи це не ознака культурної напівколонії? Українська драматургія в українському театрі не є предметом самоусвідомлення. Неда Неждана любить казати: класична драма в театрі захищена, а сучасна ні. Аби ж то! Ніяка не захищена, крім чужої. Бо колонія любить екзотику.
Отже, панове драматурги, якщо ви не усвідомлюєте цієї біди театру, як ви можете для нього писати і чим ви його порятуєте в його не-існуванні?
Згадаймо Театр корифеїв, 120-річчя якого ми щойно відзначили (точніше, відзначив лише Кіровоград, а не вся Україна, як годилось би для такого випадку). Так-от, 120 літ тому в Єлисаветграді-Кіровограді було важче: корифеї оголосили себе українським театром на рівному місці, маючи лише десяток несучасних п’єс («Наталка Полтавка», «Сватання на Гончарівці» й трилогію про Шельменка). Але корифеї почали справу й самі створили все, чого не вистачало: акторську школу, режисуру і власну драматургію.
Ви нібито згодні з тим, що драматургія народжується саме так — у живому театрі. Й водночас заявляєте в тій самій «Останній барикаді» таке: мовляв, режисер Андрій Жолдак обходиться без драматургії, він сам собі драматург, але ж він це робить непрофесіонально, а от ми — професіонали.
О, нарешті названо одну з тих особистостей, з якими треба покінчити заради успіху сучасної драматургії! Але це на диво неточний погляд на речі. Жолдак справді не драматург — він створює матерію театру, що виходить за банальні рамки тексту, він грається контекстами чи підтекстами нашої й світової культури, і робить це чудово, не кожен драматург так уміє.
Водночас Жолдак — явно постколоніальна особистість, бо надто часто любить повторювати: «Мене тут нема кому зрозуміти, а от у Москві, а от у Румунії!..»
Тут він нічим не відрізняється від пані Грицук, котра захоплюється німцями, чиї театри зобов’язані ставити сучасні п’єси (цікаво, чи погані — теж?).
Смішно, але якби на ту «Останню барикаду» прийшов Жолдак, він би сказав дослівно те саме про драматургів, що драматурги говорили про режисерів.
І так само не мав би рації. Або мав би — але від того не легше.
