Нещодавно прочитала репортаж із Польщі. Зокрема, розповідалося про високу якість виробництва і продаж сільгосппродукції. Це в країні, народ якої 12—13 років тому вивозив з України не тільки рис і перловку, а й навіть цвяхи і клямки.
Нині нам також нема на що скаржитися — промтоварів та сільгосппродуктів і імпортних, і вітчизняних достатньо. Тільки нашому селянинові доводиться не лише виробляти, а й реалізовувати вирощене.
На ліву частину «Привозу» від підземки я потрапила випадково, де по обидва боки трамвайної колії напівсидячи селяни просто з асфальту пропонували перець по 60 копійок за кілограм. Тут були люди з Вінниці й Кіровограда, Миколаєва й Херсона, Ізмаїла і Кілії, з Молдови. Чому поза ринком, на асфальті? Відповіді різні. Одні казали, мовляв, щоб потрапити на «Привоз», треба спочатку всіх «напоїти і нагодувати». Інші твердили про великий податок на місце. Невже тут безплатно? З’ясовується, ні. За місце на асфальті платять свій податок — без квитанції. Від п’яти гривень і більше. Ось і сидять на асфальті трудівники полів, які виростили врожай, віддаючи його городянам за півціни. Нам-то добре, що дешево. Але чи довго протримається товаровиробник із таким виторгом?
Польща, готуючись до вступу до Євросоюзу, почала вживати заходів для об’єднання приватників. Бо одноосібнику складно придбати високоефективну сільгосптехніку для обробітку невеликих наділів, а на Одещині тільки в Комінтернівському районі чотири фермерські господарства не витримали податкового преса і дорожнечі пально-мастильних матеріалів — покладені назавжди на «лопатки».
То що нашому селянинові нині потрібно? Багато чого. Але передусім нормальні закони про податки, доступні кредити та високоорганізована взаємовигідна закупівля сільгосппродукції. Адже якщо ми всіх товаровиробників перетворимо на торгашів, ніякі розміри ринків нас не врятують. Так селянин і поневірятиметься на асфальті, збуваючи за безцінь вирощений рабською працею врожай.
Одеса.