Серед кухонного начиння товстобокий чавунець вирізнявся xистотою, аж сяяв. Баба Марія любила його, як живу істоту, розмовляла навіть з ним і навмисно виставляла, ніби напоказ, на видне місце. Щоразу робила це, щоб побачити заздрісний блиск в очах Лідки, яка частенько забігала до неї. Насправді вона прикривала ним почорнілі від кіптяви й сажі потовчені баняки, що стояли позад нього.

А Лідка давно просила бабу, щоб та продала їй чавунець.

— Продай, продай, ніби в мене магазин, — бурмотіла стара. — Піди й купи собі, будеш мати свій.

— Та тепер таких немає, — виправдовувалася Лідка.

— От помру, то забереш...

— Тю-ю, таке скажете, бабо. Живіть собі.

Більше не чіплялася за чавунець, але слова бабині запам’ятала.

Хтозна, як склалося б їхнє сусідське життя, якби не переселенці. Приїхали звідкись здалеку, поселилися в покинутій по-сусідству з бабою хаті і полюбилися їй так, що за Лідку більше й не згадувала. Та вже від людей дізналася, що хату і все, що в ній, переписала на них.

Переписала, то й переписала, але Лідка раптом згадала про обіцяний їй чавунець. Збиралася зайти, ніби жартома виманити його, та не встигла, померла баба Марія. Нові господарі зробили ремонт у хаті і звикали до села.

«Зайду, подивлюся, може, їм чавунець і не потрібен, а мені згодиться, та й баба Марія мені все-таки обіцяла його...».

Але чавунець, задоволено видувши блискучі боки і ніби глузуючи з Лідки, стояв на своєму місці. Поговорили про те, про се, а наостанок Лідка й питає:

— Чи не позичили б ви мені чавунця?..

Ніна, нова господиня, намірюючись підтримувати дружні стосунки з такою приємною жіночкою, звісно, не відмовила.

Так чавунець, нарешті, опинився в Лідки на плиті. А невістка, побачивши в свекрухи таку потрібну в її господі річ, негайно забрала його собі. Тут втрутився Лідчин чоловік, повідомивши про «конфіскацію» Ніні. Та, недовго думаючи, відправилася до Лідиної невістки встановлювати справедливість.

У чавунці, наче так і треба, булькала свиняча їжа. Брудні патьоки потекли по його блискучих боках, і він, здавалося, плакав від жалю й образи, що з ним так повелися. Ніна розсердилася не на жарт:

— Як ви сміли забрати мій чавунець? Я в ньому лише воду гріла, а ви що з ним зробили?

Невістка взялася в боки:

— А хто тобі сказав, що це твій чавунець? Він мій, зрозуміла?

Від такої несправедливості у Ніни аж в очах потемніло. Кинулася до плити, але дорогу перегородив Лідин зять, відштовхнувши її геть. Не втримавшись на ногах, вона впала на якісь мішки, що стояли в кутку, а на голову, спину посипалися удари.

Заверещала щосили, а потім під заливистий гавкіт собак, втекла з двору.

Переступила поріг маленької кухоньки. Забувшись, простягла до плити змерзлі руки, щоб обійняти теплого чавунця...

P.S. Написано на основі фактів, викладених у листі, що надійшов до редакції.