«Він бачив твір, бачив автора за цим твором, а не літературні декларації чи членські квитки, що посвідчували належність до котроїсь із ворогуючих між собою літературних груп» — так писав про академіка О. Білецького автор унікальних мемуарів Юрій Смолич.
Народився Олександр Іванович під Казанню 2 листопада 1884 року, в Казані ж почав навчатися, але закінчив усе-таки Харківську гімназію, куди його родина переїхала. Слава прийшла до нього рано, визнання принесла студентська праця «Легенда о Фаусте в связи с историей демонологии», написана під час навчання на історико-філологічному факультеті Харківського університету.
Після Харкова Олександр Білецький вивчає російську літературу в Петербурзі й Москві, а 1912 року повертається знов на Україну, уже приват-доцентом. Революція застала зненацька — через рік Олександру Івановичу довелось захищати магістерську дисертацію з історії російського романтизму, не припиняючи викладацької діяльності, яку полюбляв. «З особливим почуттям, — писав згодом Білецький, — згадую викладання історії театру в червоноармійській студії, зі слухачами якої у мене склалися найтепліші відносини: вони були для мене великою підтримкою у важку зиму 1919—1920 років, коли я лежав хворий на тиф».
У 20-х роках майбутній академік вивчає давню та зарубіжну літератури, дебютує як літературний критик та викладає в інституті червоної професури. Його зацікавлення: від праці «Старинный театр в России» до монографії «Сучасне красне письменство Заходу». «Не міг не бути враженим, — згадував Максим Рильський, — блискучою ерудицією його, глибокою обізнаністю вченого в найрозмаїтіших філологічних та історичних питаннях, любов’ю його до літератури».
У важкі роки повоєнної депресії О. Білецький укладає «Хрестоматію давньої української літератури» і готує підсумковий двотомник досліджень української літератури «Від давнини до сучасності», що побачив світ 1960 року. «Час, що його довелося пережити, — писав сам Олександр Іванович, — був буремний і захоплюючий і зовсім не імпонував ізольованій кабінетній роботі — ідеалові моїх учителів і старших колег... Багато з моїх творів — цих дітей захоплюючих бесід і живих роздумів — поновити зараз неможливо, оскільки вони лишилися як усна творчість». Незмінний директор Інституту літератури з 1939 року, він поширив свої зацікавлення від «Слова о полку Ігоревім» та Симеона Полоцького до літпортретів М. Вороного, П. Тичини, С. Скляренка.
Помер Олександр Білецький 2 серпня 1961 року. З його ім’ям пов’язані всі філологічні та літературно-критичні дослідження в Україні років сталінського режиму. Борис Патон так підкреслив вагомість наукової діяльності відомого літературознавця: «На полиці моєї бібліотеки стоїть п’ятитомник творів Олександра Білецького. Це той пам’ятник ученому, до якого, переконаний, не заросте, доки й світу, шлях всенародного визнання. Адже праця, в яку вкладено напруження, потужність думки й серця, не старіє».