У столичному театрі імені Франка минулого тижня показано дивовижну виставу — «Буквар миру» — за творами Григорія Сковороди. У тексті є ще кілька діалогів Платона та Еразма Ротердамського, тому вистава має підзаголовок «Розмова п’яти подорожніх про істинне щастя в житті».
На цю подію театрали чекали з певним побоюванням. Адже Сковорода — персонаж надзвичайно спокусливий для сцени, але й небезпечний, бо ми надто розбалувані театром динамічним і не любимо балачок. Утім, ми їх не любимо не лише в театрі. Кого не спитай — всі скажуть, що шанують Григорія Савича Сковороду, як рідного тата, ну просто без пам’яті. А коли доходить до діла, то скаржаться на ту саму пам’ять, яка підказує нам лише пісеньку «Всякому городу нрав і права» й більш нічого. А от що таке щастя і як Сковорода його трактував — це вже надто обтяжливо.
З огляду на сказане було б успіхом, якби ця вистава вдалася відсотків на десять. Вона ж вдалася на всі шістдесят — і це здається річчю неймовірною. Актори півтори години утримують увагу публіки філософською суперечкою — це неможлива річ, але це є, це можна піти й побачити на власні очі.
Виставу поставив Олександр Ануров, киянин, котрий свого часу заснував у Дарниці перше кафе-театр «Флоренція», затим учився у знаменитого Анатолія Васильєва й працює тепер у московському театрі «Школа драматичного мистецтва». Востаннє Ануров нагадав про себе киянам кілька літ тому, коли в російській драмі зробив фантасмагорію «Крокодил» за Достоєвським.
І ось — Сковорода.
Тут п’ятеро персонажів, яких грають Василь Баша, Володимир Ніколаєнко, Остап Ступка, Василь Мазур. У ролі мандрівного філософа Григорія — Петро Панчук (у програмці заявлено ще й Богдана Ступку, та він, на жаль, не брав участі в репетиціях). Ці п’ятеро — компанія жива, тепла й колоритна, вони найменше схожі на філософів, швидше — це ковбої, бурсаки абощо.
Автор цих рядків завжди мріяв бачити, але ніколи не бачив вистави, котра (як оця) була б схожа на добрий футбольний матч. Азарт здобування істини, азарт суперечки про щастя тут майже рівний азарту спортивному. Актори зуміли осідлати цей азарт, і він передається публіці. Це добре — значить, публіка не до кінця заморочена псевдоінтелектуальними (і дуже азартними) телевізійними суперечками типу «Слабого звена» й «Першого мільйона».
Актори заслуговують найвищої похвали. Створити живі характери на рівному місці дано не кожному. Василь Баша просто чудовий, він вкотре підтвердив репутацію артиста, котрий найкраще почувається у найневигідніших ситуаціях. Та й усі інші — Ступка-молодший, Мазур, Панчук, Ніколаєнко складають команду індивідуальностей, це саме командний стиль гри. Не будемо поспішати з висновком, що ось, мовляв, з’явилися актори-філософи. Ні, це ті самі актори-франківці, котрі зуміли обманути філософію і примусили її бути яскравою, веселою й знову-таки — азартною!
Успіх прем’єри здається беззаперечним, але є й тривога: коли на виставу почне ходити масова публіка (скажімо, школярі), чи не вивітриться тонка матерія цієї постановки? Може, її варто грати на малій сцені?
Ми зателефонували Олександрові Анурову за кілька годин перед його від’їздом до Москви й запитали про це. Він категорично відповів: «Ні, хай лишається на великій сцені. Я вважаю, що вистава повинна жити стільки, скільки зможе прожити своїм власним, не тепличним життям. Інакше буде нечесно...»
