Мені було 10 років, але я добре пам’ятаю, як влада готувала голодомор ще з осені 1930 року. «Активісти» з цілою групою насильно зібраних людей ходили від хати до хати, шукали і забирали хліб і все їстівне.
Шукали скрізь: на дворі, в хаті на ліжку під рядном у соломі, в колисці під дитиною, і якщо знаходили торбинку з житом — бодай кіло — забирали. Вивезли з колгоспу все зерно, забрали навіть насіннєвий фонд. У сільській раді був постійний представник з району, який стежив, щоб ніхто не вкрав і колосочка з поля чи склянку перегону з молочарні.
У старої, висохлої з голоду жінки в кубушці коло печі стояла літрова козубенька з сіллю. Один з «активістів» колупнув пальцем і побачив, що під сіллю просо:
— То на насіння... — прошепотіла нещасна жінка.
Просо забрали...
В сільську раду Денишів з хутора Михайлівки прийшли люди і заявили, «що в двох хатах, де живуть брати Кур’яти, вже чотири дні не йде дим з комина і замкнено зсередини». Коли вибили двері, побачили страшне —коло порога, на землі, на лежанці, на печі — скрізь лежали мертві. Від багатодітних сімей братів Кур’ятів ніхто не лишився живий. Виконавці виволокли тіла на подвір’я і повкидали в глибоку криницю...
Брат мого батька Микола Ковтун був секретарем сільської Ради, до весни 1933 року він виписав майже 500 душ, що померли з голоду, а хто помер в полі чи пішов у місто і не повернувся, тих не записували в книгу смертності.
Коли розтанув сніг, голодні люди кинулися шукати кропиву, бурячки, різне коріння — мор припинився, але відразу по всій Україні поширилася дизентерія.
Багато людей в муках вмирало, поївши хліба з нового врожаю, вмирали дистрофіки, тіла яких було зруйновано голодом і вони вже не могли відновитися. Так умерла Маня Онищук — вже була молода картопля, але Маня не могла нічого їсти, навіть масла коров’ячого, яке для неї як ліки дістала мати Ліза. Її молодший брат — гарний, високий, чорнявий, вчився в сьомому класі, був відмінником. Він ходив у колгосп на роботу, бо там давали в обід тарілку пшоняного кулешу. Боронував кіньми посіви, і на полі, коло борін, помер...
Батько їх Дмитро Онищук був працьовитий, заможний, добрий господар — усе його господарство усуспільнили в колгосп. Помер з голоду, померли і менші п’ятеро діточок.
З великої сім’ї вижила одна мати Лизавета.
Битим шляхом, що вів на Житомир, пленталися висохлі та опухлі з голоду люди, валялися мертві, повзали вмираючі, силкуючись підвестися. А говорити про голод було заборонено.
Мій тато Олександр Ковтун пішов по селу.
— Що з вами? — питав опухлих з голоду людей.
— Нічого їсти...
— А черепашки в річці, — казав він.
— А хіба їх можна їсти?
— Можна, — стверджував Ковтун.
На березі запалали вогні, люди вкидали в окріп черепашки, вишкрібували з них грудочки м’яса і їли. Понад річкою з’явилися гори черепашачих панцирів.
Голод в Україні замовчували. Мільйонів смертей ніби й не було! Для прикриття істини в Україні на вимерлі райони завозили і поселяли людей з інших республік...
Дениші
Житомирської області.
