На північно-західній околиці нашого селища, неподалік лісу, стоїть звичайна сільська хата. В ній живе молоде подружжя зі своєю донькою Марійкою. Тато з мамою працюють у поштовому відділенні, а Марійка ходить до школи в другий клас. Коли закінчуються уроки, вона прибігає зразу додому. Батьки — на роботі, тож дівчинка відчуває себе газдинею. Підмітає долівку, миє посуд, відчиняє вікна... Зовсім, як мама!
Одного разу, коли вона вже закінчувала роботу і збиралася відпочити, раптом на печі, де під старою ковдрою сохли волоські горіхи, почулось якесь шарудіння. Ніби хто пересипав горіхами. Марійка злякалася, та все-таки поборола страх. Підійшла навшпиньках до печі і тільки взялася за ковдру, як під нею щось так кинулось, що аж горіхи посипалися.
Дівчинка не встигла й отямитись, як опинилася в сінях. Чимскоріш зачинила двері на ключ — і до телефону:
— Татусю, татусю, чуєш мене? Приходь, будь ласка, додому... Тільки швидко... У нас на печі під ковдрою є щось живе. Я боюся...
За чверть години вкрай схвильований і здивований батько був удома. Взяв про всяк випадок палицю, обережно підійшов до печі, стягнув ковдру — ніде нікого! Лише горіхів трохи не вистачало... Що за мара?! Глянув у відчинене вікно і... Недаремно кажуть, що у страху очі великі: на сусідньому з хатою дереві, задерши пишного хвоста за спину і весело поблискуючи чорними очима, сиділа пустуха-білка у своїй сіро-білявій шубці й тримала обома передніми лапками горіх!
Побачивши людей, вона насторожилася, швидко зірвалася з місяця і скочила в дупло, а через хвильку вискочила звідти знову без горіха і, незадоволено уцюцюкуючи, понеслася кудись по деревах у глибину лісу.
— Мабуть, у дуплі в неї склад, — сказав батько. —Треба подивитися на її трофеї.
Справді, в дуплі, яке було низько над землею, виявилося багато горіхів.
— Нічого не скажеш, завбачлива газдиня, — зауважив батько. — На зиму припасла. Не будемо конфісковувати. нехай ласує на здоров’я нашими горіхами. Зима, видно, буде довга й сувора.
Довідавшися про пригоду, яка трапилася з моїм односельцем та його донькою, я мимоволі згадав народні прикмети: «Якщо білка до Покрови (14 жовтня) змінила колір шубки з рудого на сіро-білий, то зима буде хорошою, морозною; білка робить великий запас горіхів у дуплі низько над землею — на холодну зиму».
А «переполох», який вчинила моїм односельцям білка, можна сказати, вчасний: він попереджає, що нам треба також заздалегідь підготувати до зими і тепло, і одяг, і харчі, хоч би як сутужно з ними було!
Кельменці
Чернівецької області.
