Нещодавно молодого сусіда В. друзі врятували в час клінічної смерті; знайомий П. навідався до мене, запросили до столу, проте ложка в його руці дрижала так, що він не міг втрапити до рота; К. погнала худобу на випас, корови повернулися без пастуха, згодом її знайшли мертвою. Гинуть, калічаться літні люди, молодь, навіть діти, і в цьому вина зеленого змія.

Україну охопила якась пошесть — всі від малого до старого п’ють оковиту, особливо працездатне населення, відбувається деградація села, народжуваність сходить до нуля, а якщо і народжуються від хмільних батьків, то з фізичними і розумовими вадами.

Якщо раніше п’яницями були переважно чоловіки, то тепер їх лави поповнили жінки.

Дивує олімпійський спокій керівництва держави стосовно масового пияцтва. Навпаки, видаються чергові укази про нові свята окремих галузей промисловості, сільського господарства, освіти, культури — одне слово, в різних сферах життя. До них слід додати загальнодержавні та релігійні свята, а також родини, хрестини, різні зустрічі, форуми... Це прямий шлях до щоденної пиятики на робочих місцях. Тож коли працювати, створювати матеріальні блага для заможного життя?

Щорічно 9 Травня вирушаю до пам’ятника, де на мармурових плитах викарбувано імена новогребельців, які загинули на війні, згадую поіменно кожного однокласника, які в 17 — 18 років пішли в небуття, виправдовуюся перед ними, що я залишився скаліченим і випадково живим.

Там же набігали думки, чому ми, переможці, демонтувавши в рахунок репарацій промислове обладнання ворога, залишивши йому голі стіни фабрик і заводів, через десятки років після війни стали жебраками, а переможені за короткий час не тільки відновили економічний потенціал, а й спромоглися забезпечити заможне життя своєму народові. А ми з простягненою рукою чекаємо від німців подачок, гуманітарної допомоги. Цьому вина не тільки нашого керівництва, а й всесильного зеленого змія.

Я гадав, що тільки в селах гонять самогон, одні на продаж, а другі, здебільшого пенсіонери, щоб обробити присадибну ділянку, заготовити паливо. Не відстають і жителі міста, в них умови переробляти цукор на алкоголь ще кращі від сільських.

Якось я рано повертався з Дарниці додому і був вражений шеренгою продавщиць горілкою на розлив біля метро на ринку. Підходили переважно чоловіки, випивали чарку і направлялися на роботу. Одна з них поділилася секретом свого «бізнесу»: кожна має постійне місце торгівлі три дні на тиждень, працівник міліції їх оберігає і завчасно попереджає про можливу облаву. За це отримує певну винагороду. Ліву горілку їм доставляють з винокурних заводів за зниженою ціною. За місяць мають 400 — 500 грн. чистого доходу.

Засоби масової інформації постійно рекламують алкоголь і тютюн. По телебаченню показують детективні серіали, зокрема російські, де працівники міліції, прокуратури тримають у сейфах не так документи, як горілчані напої. За робочими столами розпивають їх по кілька разів на день.

Опоненти можуть заперечити мені, що за рахунок оковитої значно зростає бюджет держави, вона знімає стрес у критичних ситуаціях, навіть у невеликих дозах лікує, сприяє в спілкуванні людей тощо. Але ж алкоголь і нікотин є одним із видів наркотичної сировини і за систематичного вживання організм людини деформується, рекламні оголошення про лікування цієї хвороби чистої води обман. Через це держава втрачає щорічно астрономічну суму невихододнів на роботу. Поповнюються загони бомжів, скоюються крадіжки, розбій, зростає дитяча дебільність. То чи варто добровільно отруюватися?

Засоби масової інформації досить часто пишуть, транслюють по радіо і телебаченню як принципово силові органи ведуть боротьбу з наркоманією, за сотню грамів макової соломки судять, а алкоголіка, п’яницю обходять, не звертають на них уваги.

Що нас чекає? Це страшне зло не зможуть побороти сільські та селищні голови, районні та обласні організації. Це під силу лише центральним органам, Президенту, Верховній Раді. Адже в їх розпорядженні десятки науково-дослідних інститутів, багато титулованих радників, які повинні виробити заходи поступового оздоровлення населення. І це треба робити сьогодні, адже завтра буде пізно.

Ми можемо без війни втратити державу і націю!

Іван ВАЩЕНКО, інвалід війни.

Нова Гребля

Бородянського району

Київської області.