До 58-ї річниці визволення України від фашистських загарбників
У матеріалі «Ще задовго до Ельби» («Голос України» за 3 вересня ц. р.) ішлося про маловідомі факти бойового братерства, взаємодопомоги і взаємовиручки воїнів країн антигітлерівської коаліції. На продовження порушеної теми сьогодні вашій увазі, шановні читачі, пропонуємо розповідь про те, що, певно, також не всі знають: про участь союзників СРСР, зокрема американців, у визволенні України від фашистів. Про те, що важкі літаки США з летовищ Великобританії, Італії, а також Полтави, Миргорода і Пирятина бомбили спільного ворога під час проведення Львівсько-Сандомирської та Яссо-Кишинівської наступальних операцій.
Другий фронт з-під Полтави
— «Човникові» операції мають ще одну назву — «Френтік», або «Френтік Джо», тобто «несамовитий, шалений Сталін», — пояснює директор полтавського музею авіації та космонавтики (до речі, першого такого музею в Україні) Дмитро Кальний. — Американці народ дотепний, у них навіть на свого президента було прізвисько. Ото й тут не обійшлося...
Сама ж ідея подібних операцій виникла ще в грудні 1941 року — як конкретного співробітництва країн антигітлерівської коаліції. У листопаді 43-го в Тегерані президент США Ф. Рузвельт вручив Й. Сталіну документ, в якому пропонувалося надати американцям повітряні бази в СРСР. Доки відкриття другого фронту зволікалось, союзники вирішили посилити бомбардування фашистської Німеччини. Робили вони це нещадно. Єдино у Великобританії було 100 аеродромів, на яких базувалися тисячі «літаючих фортець» В-17 та В-24, а також надсучасних тоді винищувачів Р-51 «Мустанг». На бомбардування вилітало одночасно до двох, а то й більше тисяч літаків, на борту кожного — майже чотири тонни бомб. Можна уявити, що залишалося на землі після таких нальотів! Але й втрати були значні: в окремі рейди з бойового завдання не поверталося по сотні літаків. Одна лиш цифра: тільки на європейському театрі воєнних дій у 1944 році американці втратили 5954 літаки. До того ж, вони не досягали східних регіонів Німеччини, а там містились потужні військові об’єкти, ще далі були країни-сателіти — Румунія, Угорщина, окупована Польща.
2 лютого 1944 року американська місія в Москві поставила питання про надання баз на території Радянського Союзу для задуманих операцій. Здійснив це особисто посол А. Гарріман. Їм запропонували вісім адрес, але вибір випав на полтавський аеровузол: аеродроми Полтави, Миргорода, Пирятина.
Чому саме наше місто було обране базою для відкриття своєрідного другого фронту? Повернімося трохи в історію.
Летовище у Полтаві спорудили ще 1923 року за активної участі відомого льотчика першої світової війни Миколи Комарницького. Тут він створив дві школи безмоторної авіації, серед його учнів — відомий конструктор і вчений Юрій Побєдоносцев. Згодом діяли перший загін вітчизняних військово-повітряних сил, а з 1928 року — перша Всеукраїнська школа льотчиків. Служили в них Валерій Чкалов, Сигізмунд Леваневський. Були кадри, існували традиції, і база відповідно готувалася. Та головна обставина мала військово-стратегічний характер. Полтава входила у своєрідний рівнобічний трикутник: відстань між містом і аеродромами Італії та Великобританії була майже однаковою, а це давало змогу здійснювати рейди приблизно на одну відстань польоту.
База
У квітні 1944 року перша партія американських «квартир’єрів» (46 осіб) прибула до Полтави. Їх розмістили в житловому будинку на території авіамістечка, де також базувалися радянські військові штаби. І водночас виявилось, що приміщення заміноване! Кілька авіабомб (кожна вагою 250-500 кг) не вибухнули лише тому (хоч і були радіокерованими), що... миші й щури пошкодили дроти! Перші заокеанські вояки мали доставити пальне, боєзапас, харчі. Але головне — необхідно було подовжити на 300 метрів існуючу злітно-посадкову смугу і спорудити ще одну. Крім того, аеродроми в Миргороді та Пирятині зовсім не мали твердого покриття. Вирішили монтувати з розібраних металевих щитів-панелей, привезених з-за океану, але вони потребували спеціальної щільної підстилки — своєрідного фундаменту. Як свідчать очевидці, і рядові і генерали працювали не покладаючи рук. На щойноствореній авіаційній базі особливого призначення, якою командував генерал-майор Олександр Пермінов, служило чимало жінок. Так от, наші 18-20-річні землячки трудилися настільки самовіддано, що постійно перевиконували норму, встановлену для американців, — 9 метрів за зміну. А вони вкладали по 12! Американці, побачивши таке, були просто вражені. За місяць аеродроми в Полтаві, Миргороді, Пирятині були готові. Їх інспектували безпосередньо вищі чини стратегічної авіації США, серед яких був і син президента — капітан Елліот Рузвельт. Всі вони залишилися задоволені.
Початок
2 червня 1944 року американський генерал-лейтенант Арні Ейкер з чотирьох аеродромів Італії підняв у повітря ввірену йому 15-ту повітряну армію. 750 літаків взяли курс на угорське місто Дебрецен. Після успішно проведеної операції значна частина армії повернулася назад, в Італію, а 200 літаків полетіли на схід. Того ж дня опівдні 70 літаків-винищувачів Р-51 «Мустанг» приземлились у Пирятині, 65 «літаючих фортець» В-17 сіли в Миргороді, 64 — у Полтаві.
...Великі сріблясті машини, немов казкові птахи, одна за одною заходили на посадку. Гул стояв неймовірний, а на землі цілувались і обнімались союзники. Ще коли буде зустріч на Ельбі, а тут, у далекому тилу, прості американські й радянські хлопці торували перші стежини народної демократії. Втім, не лише прості. До Полтави прибув навіть посол США в СРСР Аверелл Гарріман з донькою Кетті, інші високопосадовці з обох сторін. Генерал Ейкер вручив генералу Пермінову особистого листа президента США і орден «Офіцер ордена за заслуги». А механік Юрій Замишайлов підніс Кетті букет червоних троянд. Спецкор «Правды» Павло Лідов так описував ту хвилюючу мить:
«Вони вилетіли з американських баз, розташованих у різних пунктах Західної Європи чи Північної Африки, бомбардували військові об’єкти в Румунії... Льотчики відзначали військове значення новообладнаних баз. Досі, — кажуть вони, — деякі військові об’єкти Німеччини були недосяжні для американської бомбардувальної авіації. Тепер таких «білих плям» на карті європейського воєнного театру не буде...»
Присутній у Полтаві американський кореспондент не жалів епітетів: «Протягом 48 годин вони підкорили місто і дізналися більше про Росію, ніж інші іноземці за цілий рік. Майор Джон С. Каннінгам із Мілтона-Массачусетс сказав про росіян: «Ці люди ходять з високо піднятою головою і з почуттям власної гідності...»
Заморські гості виявились досить безтурботними і товариськими людьми: залюбки обмінювалися сувенірами, і в місті, а їхні палатки стояли в самому центрі —Корпусному парку, запросто спілкувалися з цивільним населенням, особливо дітлахами. Охоче і багато фотографувалися: на фоні аеродрому, літаків, у кабінах. Знімали перший приліт у Полтаву своїх співвітчизників десятки кореспондентів, які представляли більш ніж 50 газет і журналів США. Радянських було лише троє — Лідов, Струнников і Кузнецов: від «Правды», «Известий», «Красной звезды». Усі троє загинули через декілька днів, під час німецького нальоту 22 червня 1944 року, і поховані в Полтаві на меморіалі Слави.
Будні
Через чотири доби, 6 червня, з аеродрому Полтави на бойове завдання вилетіло 57 літаків. Бомбове навантаження кожної машини становило 1832 кг, загальна вага 104421 кг! Бомбардувальники завдали удар по аеродрому і порту Галац (Румунія), після чого благополучно приземлились в Італії. Згідно з планом «Френтік» 8-а і 15-а повітряні армії США в період з 2 червня по 19 вересня 1944 року здійснили 19 нальотів на військові об’єкти ворога, в тому числі і на лінії фронту Ясси—Аккерман, у Дрогобичі. Кількість американських вояків з початком бойових дій у Полтаві, Миргороді та Пирятині зросла до 1236 осіб, а тих, хто прилітав бомбардувальниками, коливалася від 120 до 1450 чоловік.
А чим займались вони у вільний від польотів і служби час?
Полтавський журналіст Олег Митрофанов, автор книги «На земле и в небесах работали вместе», присвяченій операції «Френтік», повідав мені чимало цікавих тогочасних подробиць:
— Десь на заході гриміли бої, а в місті життя йшло за своїми, неписаними законами. Американські 22-25-річні хлопці, переважно холостяки, із приємністю спілкувалися з дівчатами, ходили на танці, в кіно. Воєнторг відкрив ресторан для американців, який назвали «Клуб для солдатів і сержантського складу». Проте не все складалося гладко, ідеологічні розбіжності давалися взнаки. Американський сержант Дараган казав так: «Я дуже хотів би познайомитися з дівчиною, але багато ваших дівчат мені кажуть, що їм не дозволяють з нами зустрічатися...»
А ад’ютант-перекладач генерала Пермінова Галина Ніколаєва переповіла розповідь американського військовослужбовця: «Разом з дівчиною пішли до міського саду посидіти на лавочці. Через деякий час до них підійшов російський офіцер і зажадав, щоб американець ішов до себе в табір, а дівчина — додому... А потім, погрожуючи пістолетом, доправив обох в НКВС».
Нині вже не секрет, що з обох сторін у місті активно працювали і спецслужби. Тому такі ситуації не могли не виникати. Досить сміливо і відкрито оцінював події полковник Томас Хемптон: «У вас свобода слова лише на словах, а на ділі диктатура НКВС. Ваш народ весь заляканий, вам заборонено спілкуватися з іноземцями. Вас потім арештують...»
Бували й курйози. 27 червня начальник відділу контррозвідки «Смерш» майор Анатолій Зорін спільно з представниками радянського та американського командування відвідали 2-е міське відділення міліції, де перебував затриманий А. Фрід, 2-й лейтенант, штурман корабля. Що ж трапилося?
Напередодні ввечері Фрід звернувся на вулиці до перехожого, щоб йому показали, де міститься обком партії. Той показав, після чого американець зайшов у під’їзд і хотів потрапити всередину будинку. Іноземця затримали й доставили в міліцію для встановлення особи. На запитання представника американських ВПС про мету відвідання обкому Фрід пояснив: «Я пішов до обкому ВКП(б), щоб побачити на власні очі, як і де працює ця класична партія...»
Але найбільше курйозів траплялося під час застіль, бо навчити американців пити горілку по-нашому було непросто... Пригадує сержант Дж. Уортингтон: «Я познайомився з російським льотчиком-винищувачем. Він запросив до себе на вечерю. Підняли тост за Сталіна. Пий до дна, якщо не хочеш нас образити! Потім я встав і запропонував тост за Рузвельта: пий до дна! Після п’яти таких тостів уже ніхто не міг встати. Ми сиділи і виголошували тости за все, що спадало на думку. Їм довелося мене виносити».
Доволі кумедну історію пригадав і капітан Генрі Уер: «Росіяни нам побудували дуже симпатичні вбиральні, але хтось весь час забирав звідти туалетний папір. Радянський генерал особисто пояснив мені, у чому річ: туалетний папір дуже гарний для самокруток — тонкий і гофрований. Мати такий — велика розкіш для солдата, і вони не можуть дозволити собі просто так переводити таке добро».
Полтава, 22 червня 1944-го: другий Перл-Харбор
«Ніхто не спав тієї ночі у Полтаві. Вибухали цистерни з пальним, бомби на складах, детонуючи періодично, коли їх діставало полум’я, безупинно лунали вибухи мін, тримаючи базу в шаленому гуркоті. Після німецького нальоту перед очима постало тяжке видовище: випотрошені «фортеці» здавалися величезними птахами з перебитими хребтами, розпластаними на землі. Було повністю знищено 43 «фортеці», 15 «Мустангів», 5 літаків інших типів. 45 літаків дуже пошкоджено. Втрата високооктанового газоліну — 450000 галонів — означала катастрофу. Бомби, крани, тягачі, джипи, інше обладнання теж було майже повністю знищене. Численними були людські жертви з боку радянців...»
(Із книги американського письменника-документаліста, колишнього майора ВПС США Гленна Інфілда «Полтавська справа».)
21 червня з англійських аеродромів у повітря піднялись до 2500 американських літаків 8-ї армії США і взяли курс на Берлін. Після бомбардування столиці рейху, втративши 44 машини, більшість «фортець» повернулася назад, а 137 бомбардувальників і 62 винищувачі прикриття благополучно добрались на Полтавщину.
Буквально на хвості в них прилетів і німецький розвідник «Хе-111». Запізно його помітили як винищувачі, так і американці. І ні ті, ні другі не змогли дістати: німецький пілот Ганс Мюллер сфотографував об’єкт і, вміло маневруючи висотою, втік від погоні. Усім стало зрозуміло, що вночі буде наліт.
Чи можна було запобігти трагедії? Вітчизняні дослідники, а також безпосередні учасники тих подій стверджують, що американцям запропонували терміново перебазуватись на віддалені аеродроми. Але вони відмовились. До біди призвела саме безтурботність союзників, широка газетна реклама своїх бойових дій, відсутність належної дисципліни, невміння грамотно припаркувати техніку на злітно-посадковій смузі: літаки стояли абияк і абиде. Факт і те, що німці, полюючи за бомбардувальниками, намагалися встановити місцезнаходження їхньої бази у Союзі. Є архівні дані, що в місті працювали ворожі диверсанти, а також законспіровані агенти з німецької розвідки, яка діяла тут під час окупації. Чудовий подарунок ворогові зробив і фотокореспондент однієї з американських газет, який знімав перший приліт союзників у Полтаву. Відлітаючи на італійську базу, він прихопив із собою не лише плівки і негативи, а й віддруковані фотографії аеродрому, наземних споруд, льотчиків, обслуговуючого персоналу. Над ворожою територією літак збили, екіпаж загинув, а майже 500 фотознімків розлетілись. Німці їх зібрали і одержали безцінну інформацію в повному обсязі.
Заокеанські опоненти висувають також досить вагомі аргументи: вище радянське військове командування і особисто Сталін запевнили Вашингтон, що зможуть охороняти бази своїми силами. Тим часом СРСР не мав достатньої кількості нічних винищувачів. Забігаючи наперед, скажу, що ні в ніч на 22 червня в Полтаві, ні на 23-е у Миргороді жоден радянський літак не з’явився у небі. Вже після нічного нальоту німців, 23 і 26 червня, американське командування заявило: «Німці б’ють нас безкарно. Ваша артилерія малопотужна, винищувачі для нічних дій не підготовлені. Ми поставили питання перед Москвою, перед нашим послом про те, що ми спокійно можемо працювати в тому разі, коли отримаємо сюди наші важкі зенітні гармати і нічні винищувачі, обладнані спеціальними приладами для нічного бою».
Одночасно американці прохали виділити їм 5-6 аеродромів для маневрування своєю авіацією...
Німецький полковник Вільгельм Антрап оголосив виліт о 21 годині 21 червня. 80 «Юнкерсів», «Хенкелів», «Мессерів», «Фоккевульфів» прослизнули на нашу територію непоміченими.
— У ніч на 22-е я чергував на аеродромі, — пригадує полтавець, військовий льотчик Микола Фадєєв. — По десятій вечора одержую термінове повідомлення: «В районі Конотопа велика група німецьких літаків. Організуйте маскування аеродрому». У нас саме фільм показували, «Серенаду сонячної долини». Кіномеханік зупинив його після слів «отчего так в мае сердце замирает, знаю я и знаешь ты». Чую, прилетів освітлювач. Гуде, гуде. Зенітники не витримали — відкрили вогонь. Кільце вогню, а всередині, значить, аеродром. Він і сипонув туди запалювачі.
Далі спогади відомого американського репортера В. Уайта: «Яскраве світло осяяло все навкруги. Воно було настільки сильним, що я бачив малюнок на своїй піжамі. Я побачив «літаючі фортеці», їхні екіпажі, що мов божевільні бігли до траншей. Чув виття сирен і свист смертоносних бомб».
Більше двох годин німці точно й спустошливо бомбили аеродром, а затим хрест-навхрест літали над ним, розстрілюючи з кулеметів і гармат. Вони не втратили жодного літака і не зустріли жодного радянського винищувача.
Ще один спогад, медсестри Марини Ковальової: «Ми підбирали поранених, перев’язували їх, доставляли у госпіталь. Багато наших загинуло. Я знала усіх — Надю Бурмасову, Павла Петрова, Ваню Малигіна... Їх поховали на цвинтарі у Рибцях».
Загинуло також і троє американських пілотів: Джозеф Люкасек, Раймонд Естлі, Дональд Сімпсон. Свій останній притулок вони знайшли у Нових Санжарах, а в 1948 році їхній прах перевезли на батьківщину. Між СРСР і США уже йшла «холодна війна»...
Командувач стратегічної авіації США генерал К. Спаатс заборонив будь-які публікації про наліт німців на Полтаву. Нічого не повідомила про ці події і радянська преса.
Кінець операції
Події 21-22 червня поставили під сумнів зусилля обох сторін і стали, по суті, початком завершення операції «Френтік». Між союзниками постав паркан недовіри. У жовтні настало затишшя в бойових діях, і між радянськими та американськими вояками стали стихійно виникати сутички —здебільшого через ревнощі й зловживання алкоголем. Та все ж головна причина була в тому, що американці вважали радянських винуватцями трагедії 22-го. Дійшло до того, що генерал-майор Ковальов дав наказ готуватись до... роззброєння американських військовослужбовців і захоплення їхнього штабу, на що начальник управління контррозвідки «Смерш» генерал-полковник Абакумов особисто повідомив Сталіну: «З американцями у нас не клеїться. Не виключена ймовірність тут, у Полтаві, збройної сутички з американцями».
Після того, як американцям оголосили, що скоро вони від’їжджають додому, почались масові гуляння. Розпочалась і майже кримінальна хроніка.
25.09 американці, без погодження з радянським командуванням, підпалили штабелі боєприпасів. Наступного дня за наказом капітана Кароля розбили кувалдами 12 нових двигунів «Харрікейн». Підпалили склад із зношеним обмундируванням, а коли населення дізналося про це і почало розбирати те, що вціліло, підкидали туди бойові патрони...
7 жовтня із Полтави на Тебріз (Ірак) відбув перший ешелон з американцями, 12-го — другий. На базі залишилося 222 союзники. До середини 45-го вони також покинули Полтаву.
« В небесах ми літали одних...»
«У всій країні розруха, але тут усюди чисто. Ці люди більше схожі на американців, ніж будь-які інші європейці, котрих я зустрічав. Вони дуже дружні, але не підкреслюють це. Намагаються створити нам можливий комфорт, прагнуть розважити і розважають нас. Щовечора у нас фільми і концерти. Вони дуже хороші співаки і танцюристи...»
(Із листа американського пілота лейтенанта Карла Леухорна до дружини, відправленого з Полтави 5 червня 1944 року.)
Американці знову повернулись на українську землю через п’ятдесят років — 22 вересня 1994 року. На аеродромі авіаз’єднання стратегічних бомбардувальників ВПС України вперше після війни приземлились три лайнери ВПС США: КС-10, Б-1 і Б-2. Хлібом-сіллю зустріли ветеранів другої світової Чарлі Бічама, Джо Стюарта, Лі Кула. Останній, не стримуючи сліз, мовив:
— Під час війни ми літали сюди разом і ось тепер знову поруч. Нам пощастило, бо ми опинилися у тій далекій і героїчній частині нашого життя.
Море квітів, скрекіт кінокамер. Вітання від президентів США та України.
І грізні застереження прикордонників:
— Стояти! Далі не йти! — це до журналістів.
Американці, як і півстоліття тому, — сама безпосередність. Інтерв’ю — залюбки. У літак — без проблем. Командир суперсучасного ракетоносця Б-1 капітан Нік Гателс показує мені прилади, запрошує взяти в руки штурвал. На землі заздрісні погляди військових. Наших. А три дні потому, під час демонстраційного польоту на Ту-22МЗ («Бекфайєрі») підполковника Рустама Саберова, американці не приховували свого захоплення від майстерності командира й екіпажу. Для військових льотчиків і без перекладача зрозуміло, чия техніка чого варта. Як і вишколеність тих, хто нею кермує.
А я вишукував усе нові й нові подробиці: у спогадах очевидців, власних догадках і припущеннях. Якщо йти за дослідженням Гленна Інфілда, то полтавська трагедія 22 червня 1944 року сталася з вини Кремля. Сталін мав на меті використати операцію «Френтік», щоб дискредитувати американські збройні сили як нікчемні, нічого не варті в бойових діях. Чи саме так це було, важко стверджувати однозначно. Але підступність радянського диктатора не знала меж — і це достовірний факт. До того ж, Г. Інфілд користувався щоденниками, мемуарами очевидців, сам брав у них інтерв’ю, вивчав щойно розсекречені архівні документи США, Німеччини. Отож підстави досить вагомі. Тим паче, сатанинські задуми Сталіна на світове панування не збулися. А операція «Френтік» тривала до 17 вересня 1944 року. Всього їх було сім, включали вони в себе 19 рейдів. На полтавському аеродромному вузлі 169-а авіабаза особливого призначення Радянської Армії та 559-а авіабаза ВПС США обслужили 1030 американських літаків, які здійснили 2207 бойових вильотів.
Американці відвідували не лише Полтаву. 10-17 липня 1997 року в Миргороді побувала делегація льотчиків з військової авіабази Сеймур Джонсон. Спільні польоти підполковників Івана Черненка і Блейєра Хенсена на Су-27 та підполковника Олександра Дударенка і майора Ендрі Донелі на Ф-15Е ніби ще раз підтвердили ступінь довіри сторін одна до одної і високу майстерність вояків. Складалося враження, що тоді вишкіл українських льотчиків за океаном ще когось цікавив...
Та сьогодні й це вже історія. Нерідко не в усьому зрозуміла навіть нашим батькам. А як прочитають її діти, онуки? Вірю в одне: що ніколи не буде забутий подвиг простого солдата, будь то юнак чи дівчина, американець чи українець. Вони винесли на своїх плечах головний тягар війни, знаходили спільну мову і взаєморозуміння. Разом боролись і разом перемогли.
З надією у полеглих, що прийдешні покоління не обминуть їх у пам’яті. І це збулося на солдатській могилі в селі Рибцях, коли по колу пішла фронтова поминальна чарка, а недопиту пляшку поставили до обеліска, де ще раніше якась бабуся запобігливо виклала з хустинки два шматочки хліба і два яблука: на царство Боже.
З надією у живих, що їхні нащадки ніколи не дозволять політикам паплюжити правду про війну і їхній подвиг у ній.
Полтавська область.
