Плакала кобза й сміялася...

З фронту Федір Збандут писав Таїсії, своїй «прекрасній Таїс», що коли народиться син, щоб назвала його Юлієм. Старшому синові він, історик за фахом і за духом, дав ім’я Гарія. Доньку назвав Аллою. Втім, вони обоє, Таїсія і Федір, безмежно закохані одне в одного і в історію, культуру, музику, неодмінно хотіли дати дітям красиві, милозвучні, рідко уживані імена. Молоді історики свято вірили, що ім’я також формує світогляд і характер людини, «веде» її по життю. Очевидно, вони не помилялися. В цьому переконався Юлій, коли став старшим за свою маму.

Після визволення України Таїсія з дітьми повернулася з евакуації до Маріуполя. В наскрізь промерзлій квартирі теплішало лиш тоді, коли приходили листи з фронту. Як вона чекала їх! Здавалося, що сам Федір приходив тієї миті в їхнє убоге помешкання і воно світлішало, яснішало, немов у нього заглядало сонце.

І раптом, у сорок п’ятому, листи від Федора припинилися. Мов зранена чайка, квилила-тужила над дітьми Таїсія, чекаючи найстрашнішого. І воно, те невідворотне, сталося.

...В одному з боїв пораненого Федора Збандута не підібрали санітари. Контуженого, без ознак життя, його сприйняли за вбитого. І лиш солдатська Доля руками медсестри Валюші витягла артилериста зі свинцевого пекла. Через кілька діб він опритомнів у медсанбаті. Відчув ніжний дотик руки. Підняв важкі повіки і зустрівся з синім поглядом своєї рятівниці...

Навіть по завершенні фронтових доріг Валентина ще довго виходжувала по шпиталях і клініках зраненого капітана.

У 1946-му Таїсія тяжко захворіла. Від недоїдання нездужали старші діти. А кволий Юлик уже не міг піднятися з ліжка. Ледь живого його забрали до лікарні. Тільки-но піддужчав, перевели спочатку до одного притулку, а потім — до другого. І сказали, що тепер це його дім. Бо мами в нього більше немає...

Після шпиталів Федір Збандут повернувся до Маріуполя. Вдома застав лиш Аллу і Гарія. Довго шукав меншого сина, та сліди п’ятирічного Юлика загубилися. У цей час його, колишнього офіцера і педагога за освітою, призначили директором Маріупольського дитячого будинку. Якось на нараді до нього підійшла колега з приміського сиротинця. Обережно розпитавши Федора Івановича про родину, запитала, чи нема в нього ще одного сина. Бо дуже вже їх маленький «музика-Юлик» схожий на Федора Івановича. Щоправда, хлопчик недужий і лікарі побоюються за його життя.

Федір Збандут кинувся до сирітського притулку. Серед обстрижених наголо хлопчиків він одразу впізнав кароокого Юлика. «Синочку! Ось який ти в мене... Я тебе знайшов...», —тільки й вимовив рано посивілий чоловік у сірій шинелі.

Утретє Юликове життя, як колись його татові, врятувала Валюша. Бог не послав їй своїх дітей, і ця добра жінка замінила йому матір.

Вона ввійшла в його життя природно, як мамина колискова пісня. Таїсія дуже гарно співала українських народних пісень, грала на багатьох музичних інструментах. І дуже раділа, коли помітила талант молодшого сина. Хлопчик мав чудовий слух і голос. Йому вистачало одного прослуховування мелодії, щоб відтворити її до найменшої точності. «Будеш, Юльку, співаком, або й композитором!» — щоразу хвалила мама синів «концерт», і її палко підтримували сусіди-слухачі. «Без музики, як без повітря, я б не прожив і дня на цьому білому світі», — скаже через багато років посріблений сивиною музикант.

Від батька Юлій перейняв пристрасть до майстрування. Підлітком не лише грав на всіх клавішних та струнних музичних інструментах, а й пробував деякі з них виготовляти.

Під час навчання в Артемівському музичному училищі його віртуозною грою на балалайці і домрі захоплювалися всі. Хлопець перемагав на конкурсах, брав участь у великих концертах. Трьом найталановитішим випускникам училища Євгену Мартинову, Івану Карабицю та Юлію Збандуту викладачі пророкували блискуче мистецьке майбутнє.

Щодо перших двох саме так і сталося. Юлію ж судилося торувати шлях «через тернії до зірок». Після служби в армії, виступів в оркестрі народних інструментів Харківської філармонії, у знаменитому джаз-оркестрі Валентина Іванова доля привела Збандута до Черкас. Знайомство з уславленим Черкаським державним заслуженим українським народним хором та його солістками Раїсою Кириченко та Ольгою Павловською надихнуло музиканта на створення пісень. Одну з перших, «Росава», на слова черкащанина Володимира Грибенка, він написав для «неповторної Раї». Пісня вийшла напрочуд світла, мелодійна, красива, і її з радістю почала розучувати молода співачка. Були в тексті пісні й такі слова:

Що й казати, на першому ж прослуховуванні чарівної «Росави» ідеологи-«інтернаціоналісти» втратили дар мови. Для них це було нечуваним зухвальством, страхітливим святотатством стверджувати, що «велікая і нєдєлімая» починалася осьдечки тут, на берегах тихоплинних Росі та її посестри Росави... Пісню, ясна річ, поклали у глибоку шухляду, а Збандута «зняли» згодом з відповідальної посади — керівника Черкаської обласної філармонії.

Ті ж таки «іржаві ножиці цензури» покремсали й пісню «Сині очі Дніпра». Переляки-ідеологи зарахували її до «особливо шкідливих». Бо вона також була сповнена синівської любові до України...

Якось, після чергових «розбірок», підійшла до Збандута Раїса Кириченко і з гіркотою мовила: «То що, Юлію Федоровичу, скоро нам заборонять навіть вимовляти слова «український», «Україна»... До чого ж воно йдеться?».

Справжнім відкриттям для Збандута стала у ті часи неозора глибочінь української ліричної поезії. Його пронизані теплом і любов’ю пісні взяли до свого репертуару відомий дует Діани та Василя Матющенків, ансамбль «Росава», молоді талановиті співачки Інна Лементар та Даша Павлишина. Багато пісень на слова черкаського поета Володимира Даника виконує сам композитор. Зокрема, їх спільний твір «Пісня про Трускавець» завоювала визнання в конкурсі і Юлій Збандут відкривав нею гала-концерт в уславленому місті-курорті.

Нову хвилю творчого піднесення викликало в Юлія Федоровича знайомство з творчістю поетів-шістдесятників. Утім, це було, за словами автора пісень, навіть не натхненням, а «просто осяянням». Музика до поезій Бориса Олійника, Ліни Костенко, Миколи Вінграновського «ніби лилася з небес». Записаний і подарований Борисові Олійнику пісенний магнітоальбом «Волосся золоте крило» схвилював поета до глибини душі. На свій урочистий ювілейний вечір, який відбувся торік в Українському домі, Борис Ілліч запросив «для пісенного прологу» черкаського композитора. Пісня на вірш Олійника «Музика»,  виконана її автором Юлієм Збандутом, стала окрасою вечора.

Якщо Борис Олійник чув усі 14 пісень, написаних на його вірші, то Миколі Вінграновському та Ліні Костенко Юлій Федорович лиш готує передати магнітоальбоми з піснями на «їх геніальну поезію». «Я нічого не хочу від цих великих, видатних людей, — поділився думками. — Мене вражає, вивищує їх поетичне високе слово... Я глибоко відчуваю, розумію душу їх поезії. Віршовані рядки самі перетворюються на музику, я лиш встигаю її записувати».

...За останні двадцять років Юлій Збандут написав понад півтисячі пісень!.. Більшість із них він виконує сам. І терпляче чекає того часу, коли на Національному радіо і телебаченні настане їх день. Коли обриднуть «шлягери» і запанує в ефірі справжня поезія і така само неповторна музика...

Недарма кажуть: якщо людина талановита, то талановита вона в усьому. Це стосується й мого героя.

....Ще в часи захоплення електрогітарами уклав якось Збандут парі з друзями-музикантами. Він заявив, що змайструє двогрифну електрогітару — не гіршу, ніж ті, на яких грають, до прикладу, хлопці з ансамблю «Червоні гітари». Юлій парі виграв. Бо він уже мав чималий досвід виготовлення струнних музичних інструментів. А коли взявся за електрогітару, спочатку сам сконструював компактні верстати з програмним керуванням, преси для виготовлення мембран і дифузорів, інші пристрої. І зробив чудову гітару. Згодом, щоб не «простоювало» його обладнання, взявся за вдосконалення балалайки і домри. Втім, поштовхом до цієї праці послужила... фреска, побачена ним на одній із стін Софії Київської. На ній було зображено давньоруські музичні інструменти. Яке ж було здивування Юлія, коли він упізнав у них «прабатьків» сучасної балалайки і домри! Отже, ці струнні народні інструменти по праву можна назвати українськими! Збандут змайстрував оригінальної конструкції і широкого діапазону звучання домру і назвав її «Україною». Тоді ж таки газета «Культура і життя» написала про черкаського маестро, учасника всеукраїнської виставки: «Чудовим дизайном, оригінальною конструкцією, польотністю звуку вражали домри Юлія Збандута. За всім цим — 15 років пошуків звукових параметрів... Юлій Збандут — людина, одержима ідеєю удосконалення, він — і музикант, і конструктор, і винахідник, і акустик».

Ці захопливі слова повторили й науковці Музею народних інструментів, що на території Києво-Печерської лаври. Виготовлені черкащанином старовинні музичні інструменти: гудок, зозуля, очеретина, балалайка щойно з’явилися на «світ Божий», одразу ж були закуплені для експозиції цього музейного закладу.

Однак найзаповітніша справа життя Збандута-майстра — «приборкання» його улюбленої, «непокірної» кобзи — була ще попереду. Рік за роком наближався він до мети. Конструював новий корпус, проводив акустичні дослідження, удосконалював звучання низького і високого регістрів... Невтомні пошуки і одержимість винахідника увінчалися успіхом. Нова українська чотириструнна кобза, унікальна за формою і звучанням, посіла особливе місце серед національних струнно-щипкових інструментів. На основі останніх найновіших акустичних досягнень Збандуту вдалося добитися найскладнішого: чистого, якісного, сильного і рівного звучання кобзи по всьому діапазонові. Тривалість звуку після удару по струні сягнула більше 10 секунд! Це ще не вдавалося нікому. Майстер винайшов свою «систему замкнутої ударної хвилі», котра дає унікальний акустичний ефект. Кобза Збандута поєднала в собі можливості старовинних струнних інструментів із сучасною скрипкою й українською домрою. На ній можна виконувати навіть класичні скрипкові твори!

...Коли «черкаський Страдіварі» привіз свою кобзу «на випробування» до Української Національної музичної академії, вражений і захоплений винаходом професор Микола Білоконєв довго не випускав з рук диво-інструмент. Він награвав на ній народні мелодії, твори Чайковського, Лисенка, Глієра, і кобза то бриніла-співала, то сумувала і плакала, то раділа і сміялася... Його колега професор Микола Давидов вигукнув: «Вона має душу! Це справжня перлина! Ви, Юлію Федоровичу, зробили переворот у царині народних інструментів!»

Найвищу оцінку авторському винаходові дав також головний диригент-художній керівник Національного оркестру народних інструментів України професор Віктор Гуцал. «Ми безмежно вдячні талановитій людині Юлію Федоровичу Збандуту за подвижницьку працю, — сказав Віктор Омелянович. —Більше століття не вдосконалювалася кобза, національний інструмент, котрим ми всі пишаємося. Кілька десятиліть жоден майстер не брався за його виробництво. Бо це праця надзвичайно складна і копітка. Тепер ми маємо надію, що й наш оркестр поповниться новими кобзою-примою, кобзою-альтом, кобзою-тенором —усього дванадцятьма інструментами... Тільки б підтримали нашого маестро на державному рівні...»

Поки в Українському інституті промислової власності Державного департаменту інтелектуальної власності готуються запатентувати авторський винахід «Українська чотириструнна кобза», Юлій Збандут виношує нові ідеї і проекти виробництва музичних інструментів. А ще мріє про свій авторський вечір, на якому звучали б його пісні на вірші Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, Бориса Олійника, Василя Герасим’юка, Світлани Короненко, Станіслава Шевченка... Щоб промовляла до людей його чотириструнна кобза. І щоб приїхала легендарна Раїса Кириченко і заспівала його невмирущу «Росаву»...

Черкаська область.