«Мамо, я напишу листа й носитиму його на грудях. Якщо не вб’ють, хоч і з запізненням, але все ж ми з тобою, як раніше, порозмовляємо, і я розкажу, як маленьких дітлахів із рук матерів виривали і тут-таки, взявши за ноги, з розмаху фашисти в колодязь кидали.

...Мамо, от скінчиться війна, підлікує глибокі рани країна і привільно народ заживе... Будуйте, живіть, працюйте, вчіться...»
Цей лист колишнього колгоспника і солдата Яблочкіна, просякнутий кров’ю, було доставлено матері. Зберігається в архіві.
У 50-ті відбудовчі роки молоді люди, закінчивши ремісничі училища, мусили відпрацювати по два—чотири роки на комсомольській будові або в шахтах. Одержавши відстрочку від дійсної служби, вони створювали сім’ї, мешкаючи в гуртожитках, у кімнатах по кілька родин, без усіляких вигод. А потім годувальників призивали на військову службу і відправляли з України служити на Далекий Схід або Далеку Північ, залишивши молодих дружин без жодних засобів до існування і без підтримки уряду. Такі молоді матері віддавали двотри-місячних діток до ясел і йшли працювати, вчилися, ростили нове покоління, не зважаючи на будь-які негаразди.
Та що казати про п’ятдесяті, коли мільйони наших жінок і через 57 років після Великої Вітчизняної носять і гріють воду не лише в селах, а й у великих містах, піднімаються не тільки на п’яті поверхи, а й на 9—19-ті, бо наша країна не в змозі обладнати зношені ліфти. Йдуть східцями не лише молоді матері, а й люди похилого віку, які на грудях, можливо, носили листи своїм матерям та коханим 57 років тому, в ті тяжкі воєнні літа.
Чимало державних діячів — вихідці з простого народу. Їхні дружини, сестри чи матері пройшли подібний до описаного шлях. Мимоволі постає запитання: що зробив для матерів у масштабі країни кожен із тих, хто вже був при владі чи нині біля керма, щоб жінка, яка народила і виховує для держави громадянина, не була рабинею? Адже поняття про психологічний комфорт у народу змінюється, а надто внаслідок того, що зачинені раніше «ворота у Європу» нині відкрилися. Там народ, зокрема й переможений, живе в геть інших умовах, а уряд і держава дбають не лише про жінок, а й загалом про всіх людей, та ще й допомагають вижити переможцям.
Тим часом наша держава примудрилася позбавити своїх громадян навіть особистих вкладів, кинувши їм, як злидарям, по полтинику, за яким стара людина вимушена вистояти 12—14 годин, щоб забрати хоч цю свою крихту.
Складається враження, що наша держава не може спокійно функціонувати, якщо не бачить своїх громадян у чергах. Страшно згадувати походи за субсидіями, а нині в пресі обговорюють нові умови видачі громадянам пільг у вигляді адресних добавок, замість того, щоб забезпечити людей похилого віку заслуженою пенсією.
Я почала писати про молодих, а закінчую словами про старих людей. І це не випадково. Бо молодість відродиться тільки через старість — молода людина має бути впевнена, що, працюючи в житті, вона прийде до гідної старості, як у розвинених капкраїнах. І доти, доки держава цього не зрозуміє, їй доведеться займатися статистикою, що її нині публікують засоби масової інформації, тобто до 2050 року в Україні кількість людей похилого віку збільшиться до 38 відсотків (нині 20).
... Якби міг це знати солдат, який носив листа до своєї матері на грудях усю війну і загинув, напевне він тоді ще подумав би, чи варто проливати свою кров за таке ось життя матерів, сестер та коханих.
 
Одеса.