На весіллі гості не могли намилуватися нареченою. У прозорому серпанку фати, білопінній сукні з ледь вловимим відтінком смарагду Марина була схожа на лілею. Її темно-карі очі, мов дві достиглі вишні, щасливо посміхалися до Ігоря. А він, гордий і врочистий, вів під руку найкрасивішу дівчину на світі. Такою була для Ігоря його кохана.
Друзі дружно кричали молодим «гірко!», і вони, пригубивши шампанського, довго завмирали у поцілунку. Кому з гостей могло тоді спасти на думку, якою не весільною, а справжньою гіркотою буде сповнене майбутнє цього подружжя...
Марину та Ігоря вважали ідеальною парою. Вони знали одне одного з дитинства. Бо жили на одній вулиці у маленькому містечку. У шкільні роки дружили. А потім вирішили випробувати свої почуття. Марина вступила до Одеського фінансового, а Ігор — до юридичного у Харкові. Яким святом були для них зустрічі на канікулах! Як вони обоє чекали їх! Щоправда, Марина довго не любила удвох усамітнюватися. Її стихією були веселі вечірки у барах, танці «до упаду». Для «настрою» вона завжди просила Ігоря взяти келих червоного вина. Це навіть подобалося хлопцеві. Інші дівчата п’ють щось міцніше, а його Марина — лиш витончене вино! Після двох-трьох келихів вона ставала ще чарівнішою — збудженою і притягальною.
Після закінчення навчання Марина й Ігор оголосили батькам, що одружуються. Ті благословили їх з великою радістю. На весілля батьки подарували молодятам квартиру. В обласному центрі, де обоє влаштувалися на роботу.
Через рік Марина народила Юлю, але в декретній відпустці майже не сиділа. Вона працювала у великій фірмі і мала добру, як казала, «перспективу росту». Тож маля «на деякий час» відвезли Ігоревій мамі, котра якраз вийшла на пенсію.
Маринину відданість на фірмі помітили. А ще — її професіоналізм, діловитість, неабияку контактність. Призначення дружини головним економістом Ігор сприйняв з почуттям гордості. Разом вони влаштували собі удома «камерний вечір» — з її улюбленим червоним вином, при свічках. Не знав, не міг знати Ігор, що то була остання їх щаслива мить. Остання щира, довірлива розмова...
На новій посаді Марину ніби підмінили. До неї вранці заїжджав автомобіль. З роботи вона поверталася близько півночі чи далеко за північ. Ігорю скоромовкою пояснювала, що вона займається не лише «економікою», а й «стратегією і тактикою фірми». Тобто супроводжує боса у відрядженнях, бере з ним участь в офіційних зустрічах. І в неофіційних — також. Бо на них, до речі, «всі питання й утрясаються». Щоразу після «потрібних зустрічей» Марина переступала домашній поріг трохи напідпитку. Через деякий час — помітно захмелілою. Коли вночі водій заводив п’яну Марину до квартири, Ігор уже не виходив зі своєї кімнати. Наступного дня будь-які намагання поговорити з дружиною закінчувалися нічим. Марина заявляла, що вона заробляє більше грошей, ніж Ігор, і тому він не має морального права керувати нею.
У відчуженості, що мов стіна виросла поміж подружжям, минув ще один рік. За цей час Марину звільнили з посади головного економіста і перевели на склад. Однак це аж ніяк не вплинуло на її звичку щодня збадьорюватися вином. Утім, тепер вона пила не лише благородні напої...
Одного дня на роботу Марина не пішла. Залишилася вдома і на другий день, і на третій. Ігор зателефонував на фірму, де вона працювала. З «самим» його не з’єднали, зате сказали, щоб більше не турбував дзвінками — «його алкоголічку» давно звільнено з роботи.
...Не один вечір і не одну ніч, схилившись над весільними фотографіями, знову і знову повертався Ігор до щасливої юності. Пригадував Марину задерикуватим підлітком, веселою, емоційною дівчиною. Бачив красунею-нареченою... Чому він не зумів убезпечити її від біди? Чому погодився відвезти доньку до мами? Чому не заперечував, коли надумала Марина «робити» кар’єру? А може, тепер, залишившись без роботи, вона схаменеться? Згадає про Юлечку, і вони разом, як колись, поїдуть додому до батьків...
Остання Ігорева надія потонула у голосному сміхові Марининих подруг. Вона тепер часто не ночувала дома. А коли приходила, то в супроводі «друзів». Забирала свій останній одяг і йшла міняти його на горілку... На Ігоря навіть не звертала уваги. Він давно перестав для неї існувати.
Ігорю дали розлучення швидко. Ще й поспівчували, чому не зробив цього раніше. Він розрахувався з роботи і повернувся до своїх батьків, до доньки. Через кілька місяців поїхав на заробітки до Португалії.
Марина продала квартиру і перебралася жити у хату-притон до «подруги». В яскраво нафарбованій жінці з набряклим обличчям уже ніхто не міг упізнати колишню праву руку боса... Чи просто колишню Марину.
Післямова до сумної історії
Як сталося, що донедавна поодинокі випадки жіночого алкоголізму переросли нині у нашому суспільстві в загрозливе явище? У чому корінь цієї біди? У чому порятунок?
...Пам’ятаю, лише кілька десятиріч тому у селі мого дитинства жило дві «пропащі» жінки. З раннього ранку захмелілі, вони не виходили на роботу в поле. І їх, «несвідомих» колгоспниць, постійно «перевиховували» сусіди, голова сільради, парторг. Моя бабуся, засуджуючи питущих жінок, розповідала, що за часів її молодості дівчата соромилися навіть підносити чарку до губ, а молодиці на весіллях чи хрестинах для годиться лиш пригублювали гірке зілля. Отже, народна мораль, звичаєве право вивищували жінку, захищали і вберігали її від згубних впливів і звичок.
Сьогодні у моєму селі більше двадцяти «пропащих» жінок. І не один десяток тих, хто стоїть на порозі алкоголізму. Тяжка колгоспна праця, втрата моральних орієнтирів, народних традицій, а останнім часом масована пропаганда веселого способу життя призвели до деградації значної частини сільського населення. Особливо вразив горілчаний вірус жінок. Ні для кого вже не дивина, що час від часу прикладаються до чарки доярки на тваринницьких фермах, бухгалтери у конторі, виховательки у дитсадку, навіть учителі в школі... Що й казати про сільських дівчат, котрі нарівно з хлопцями п’ють спиртне попід магазинами та клубами. Весілля з колись красивого самобутнього обряду, справжньої народної опери, в якій її учасники співали і танцювали, перетворилося на суцільну пиятику...
З побуту алкогольні традиції швидко перекочували у службові стосунки. Сьогодні приїзд в область столичного гостя закінчується широким застіллям. З хлібом-сіллю і чаркою зустрічають обласного чиновника в районі. У державних установах після роботи або найчастіше під час робочого дня влаштовуються фуршети з нагоди ювілею начальника чи його секретарки, професійного свята, дня ангела, доброї погоди... Організовують їх зазвичай жінки. Вони ж активні учасниці «торжеств»... Іноземні гості, які нині часто приїздять у нашу країну, дивуються розмахом безперервних свят і кількістю випитого на них спиртного.
На жаль, державні органи, котрі покликані перейматися проблемами морального здоров’я суспільства і передусім нинішніх і майбутніх матерів, самоусунилися від будь-якої роботи. Тотальна реклама на телебаченні алкоголю, картинок красивого життя, ледь не щоденні випивки на роботі затягують у вир пияцтва нові жертви. Тільки у Черкаській області офіційно стоять на обліку понад три тисячі сімей, де жінки хворіють на алкоголізм. А скільки їх, «необлікованих», котрі покинули своїх дітей і, втративши жіночу подобу, ходять по вокзалах, ринках, риються у сміттєвих контейнерах... Нікому не потрібні, викинуті з суспільства, вони гинуть від хвороб, замерзають узимку просто на вулицях...
Без створення спеціальної державної програми, без організації центрів реабілітації жінок, які потрапили у біду, нам не розв’язати цієї соціальної проблеми. І, звичайно ж, без відродження духовності, народної моралі і традицій.
Черкаська область.
