У листопаді 2001 року бабуся Варвара з Озерян покидала рідне село, де прожила 77 років разом із батьками. В особистому житті їй не пощастило: майже всіх однолітків забрала-вигубила війна. А тому не мала ні чоловіка, ні дітей. У Димер Київської області, де оселився її племінник зі сім’єю, їхала з надією спокійно провести залишок життя. З собою, як в останню дорогу, взяла заготовлене на «чорний день» «придане» — 20 кілограмів гречки, 35 кілограмів круп, 35 кілограмів борошна, 25 мішків викопаної картоплі, 12 мішків кукурудзи, одяг, стільці, стіл, усі дрова, брикет. Тяжко розлучатися з минулим, сусідами, рідною батьківською хатою! А як воно там буде на новому місці? Гадалося — свої, отже, родинне тепло і спокій зігріють, не дадуть занепасти духом. Та й погіршає — є кому подати кухля води. Не так сталося , як гадалося!

... 24 грудня 2001 року в Озерянську сільраду зайшла дружина племінника бабусі — Валентина і повідомила, що знайшлися люди, які хочуть купити порожню Варчину хату. Секретарем сільської ради була її подруга —Надія Дмитрівна Сорока, а тому всі проблеми, пов’язані з житейською ситуацією, вони вирішили розв’язати у прискореному режимі «без формальностей». На жаль, недотримання останніх призвело до колізії, яку й досі розплутують суди. Як зазначається в кримінальній справі 1-95, яку розглядав місцевий суд Бобровицького району 25 червня цього року, подруга Н. Сороки «підтвердила бажання В. Д. Лавріненко (бабусі Варвари. — Авт.) продати будинок і попросила оформити на її ім’я доручення на право продажу даного будинку». Секретар сільради «пішла назустріч» і нотаріально «удостовірила на даному дорученні підпис В. Д. Лавріненко, що дало можливість продати вказаний будинок». Але після того через певний час ставлення у Димері до родички змінилося. Не знати, як там насправді було, але одне зрозуміло: не від хорошого життя бабуся захотіла повернутися назад.

Найбільше Варвару Данилівну приголомшило те, що вона зовсім випадково дізналася про продаж її хати. Жінка почала підозрювати, що й годують її чимось не тим... Передавши чужими людьми листа в Бобровицю, де проживає сестра Марія з дітьми, стара жінка молила забрати її з Димера.

У березні 2002 року племінниця Наталя Зазимко з’їздила в Київську область і легковиком перевезла тітку з кількома вузликами речей. Тепер бабуся проживає в неї.

— Я в неї, як сир у маслі купаюся, — каже мені вона, плачучи. — Сестра Марія навпроти живе. Разом на городі порядкуємо, як здоров’я є. А чоловік Наташі мене й полає, як не поїм. Добрий він! І кавуном пригостить, і газіровки дасть випити скляночку...

Як небагато старенькій треба!

Бабуся, поживши зиму в Димері, а весну і літо — в Бобровиці, попри гарний догляд в останній, хоче все-таки повернутися додому в Озеряни у власну хату. Але тепер там проживають інші господарі, які, як подейкують, заплатили 800 доларів за будинок. Попереду суд, який визнає, чи угода купівлі-продажу дійсна, чи ні. А це час, нерви. Новим господарям хати в Озерянах — все це, як сніг на голову. Спробуй тепер з димерського племінника бабусі повернути гроші...

За вироком місцевого суду Бобровицького району Н. Сороку визнано винною в скоєнні злочину, передбаченого ст.364 ч.2 Кримінального кодексу України, і позбавлено на три роки волі з позбавленням права займати посади, пов’язані з вчиненням нотаріальних дій терміном на два роки. Відбування покарання відкладено з іспитовим терміном на два роки. На бабусине горе, згадане рішення, яке підтверджує , що її підпис підробили, автоматично не повертає житло. Незабаром — судова епопея...

Бобровиця Чернігівської області.