Питання відносин України та НАТО залишається і актуальним, і таким, що часом неоднозначно сприймається всередині нашої держави та за її межами. На запитання щодо перспектив розвитку цих відносин відповів Міністр закордонних справ України Анатолій ЗЛЕНКО.
— Анатолію Максимовичу, весна і літо цього року були багаті на події у відносинах України з НАТО. Україна зробила важливі кроки назустріч альянсу. Чи виправдалися ваші сподівання на якісне поглиблення відносин з цією організацією?
— Справді, весна і літо цього року були більш ніж багаті на контакти нашої держави з НАТО. Основний підсумок цього надзвичайно важливого та відповідального в політичному плані періоду полягає, на мою думку, в тому, що Україна і НАТО почали реально зближуватися.
Коротко нагадаю хронологію подій. У травні РНБО України ухвалила стратегію щодо НАТО, яка проголошує членство в альянсі кінцевою метою нашої політики євроатлантичної інтеграції. У липні Джордж Робертсон приїхав в Україну із заявою, що «НАТО готове йти назустріч Україні настільки далеко, наскільки до цього буде готова сама Україна». Ці слова можна тлумачити так, що двері альянсу відчинені для України. Наша держава має право на місце в альянсі і займе його, коли буде до цього готова. Головне — рухатися і вчасно адаптуватися до сучасних тенденцій розвитку, включаючи процес інтеграції в НАТО.
— Як я розумію, ви вважаєте, що політичні передумови для просування України в напрямі НАТО вже створено. Чому ж і досі лунають у нашій державі розчаровані голоси палких прихильників її членства в НАТО?
— Гадаю, це розчарування можна до певної міри зрозуміти. Поруч із наближенням України до членства в альянсі останні місяці принесли для найнетерплячіших прихильників євроатлантичної інтеграції України і певні розчарування.
Наприклад, рішення РНБОУ не викликало моментальної і відкритої хвилі ентузіазму ані в штаб-квартирі альянсу, ані в столицях країн-членів, та й в інших столицях. Не пролунало з їхнього боку і гучних заяв, які характеризували б рішення РНБОУ як прорив України в євроатлантичний простір. Мало того, альянс витримав місячну паузу перед тим, як зробити крок назустріч Україні. Для багатьох це було сюрпризом.
— А як ви пояснюєте таку реакцію?
— Насправді для неї можна знайти досить просте, навіть прозаїчне пояснення. Час емоцій та радикальних політичних кроків на державному рівні минув принаймні років п’ять-сім тому — коли в Європі остаточно осіла пилюка від падіння Радянського Союзу.
Емоції добре пасують до руйнування Берлінської стіни. Але мало підходять до ситуації, коли на її місці починається будівництво іншого комплексу. Я переконаний, що кожне слово, сказане Дж. Робертсоном 9 липня в Києві, перед тим зважувалося і погоджувалося в колі всіх дев’ятнадцяти країн — членів альянсу. Тим більше що питання євроатлантичної перспективи України — це питання, яке стосується не лише нас. Це, серед іншого, і питання кордонів майбутньої Європи, яке вочевидь не може вирішуватися нашвидкуруч.
— Як би ви пояснили нашим читачам, чому Україна сьогодні так зацікавлена в тому, щоб стати членом НАТО? І чому НАТО має бути зацікавлене в тому, щоб прийняти до своїх лав Україну?
— На мою думку, віддача від вступу України в НАТО буде винятково позитивною як для України, так і для всього Європейського континенту. Маю на увазі насамперед безпеку. Адже вступ до лав альянсу фактично означає повноцінне входження України до європейської системи колективної безпеки. Виступаючи на засіданні Комісії Україна—НАТО, я говорив не про те, чому Україна зацікавлена в членстві в НАТО, а про те, чому альянс має бути зацікавлений у нашому членстві. А це — досить солідний перелік аргументів, які стосуються, передусім, розвитку системи загальноєвропейської безпеки. Натомість для нашої держави членство в альянсі було б, по-перше, великим кроком уперед у безпековому плані. По-друге, це був би той «знак якості», що підтвердив би її реальні досягнення на шляху політичної, економічної та військової реформ. По-третє, перспектива вступу була б вагомим стимулом активізації перетворень усередині держави.
І для України, і для НАТО все це очевидні речі стратегічного характеру, які повинні, на мою думку, переважити будь-які інші міркування.
— Узагалі, якою була передісторія рішення РНБОУ щодо вироблення нової стратегії України стосовно НАТО?
— Підґрунтя для рішення РНБОУ готувалося поступово і завчасно. Ще рік тому ми говорили про те, що саміт Україна—НАТО в 2002 році має вивести наші відносини з альянсом на якісно новий рівень. Можу нагадати свій виступ на міжнародному симпозіумі «Світ у ХХІ столітті: співробітництво, партнерство, діалог» 5 липня 2001 р., де, по суті, вже була сформульована наша нова політика щодо НАТО, хоча і без згадування слова «членство».
Ми готували і вивчали громадську думку всередині України. Одночасно тривали переговори з країнами — членами НАТО. Були присутні і всі інші атрибути підготовки до рішення, яке має справді стратегічне для нас значення: від аналізу стану виконання положень Хартії про особливе партнерство та програми «Партнерство заради миру» до двосторонніх консультацій із Брюсселем та окремими державами — членами альянсу.
— Як би ви відповіли тим, хто вважає, що Україна стала в чергу до НАТО надто пізно?
— Мені здається, в умовах, у яких розвивається наша держава, робити це раніше було б до певної міри авантюрою. Свідомий політик не має права на такі дії. Він не має права спрямовувати розвиток держави в тому чи тому напрямі, якщо не певен, що такі дії знайдуть адекватну оцінку в суспільстві.
Для таких рішень потрібна достатньо широка підтримка серед громадян і наявність консенсусу серед більшості політичних сил усередині держави. До останніх виборів до Верховної Ради України казати про такий консенсус можна було лише гіпотетично, використовуючи дієслова в майбутньому часі та умовному способі.
— Отже, Україна і НАТО зробили важливі кроки в напрямі зближення. Цей рух отримав політичне благословення. Що далі?
— Буду відвертий. Найбільшим невідомим у політичній формулі під назвою «членство України в альянсі» залишається зовнішній чинник, а саме — позиція країн — членів НАТО. Оприлюднивши позицію про готовність зближуватися з Україною, Дж. Робертсон свідомо повторив слова, які свого часу сказав Президент Леонід Кучма. Однак це той випадок, коли фрази звучать однаково, але можуть нести в собі дещо різне смислове навантаження.
Україна справді готова пройти той шлях, який відділяє її від членства в альянсі — в політичному, економічному, військовому та інших аспектах. Ми не говоримо про те, що це відбудеться скоро. Але ми стали на шлях, який веде до НАТО, не для того, щоб відмовлятися від обраного курсу. Найближчим часом буде не одна нагода переконатися в цьому, в тому числі, сподіваюсь, у контексті парламентських обговорень. Треба виходити з того, що прийнято важливе політичне рішення, на реалізацію якого має працювати увесь державний механізм, не кажучи вже про активну позицію політичної еліти.
— Але ключовою подією на цьому шляху буде Празький саміт...
— Ви маєте рацію. Я переконаний, що Празький саміт Україна—НАТО теж стане важливим свідченням рішучості нашої держави йти до членства в альянсі, а також внесе ясність щодо подальших намірів НАТО.
Переговори з Дж. Робертсоном і зустрічі з послами країн — членів НАТО дають у цьому плані підстави для оптимізму. Оптимальним для України було б започаткування програми, яка привела б у майбутньому до членства в альянсі. Цим шляхом уже пройшли Польща, Чехія та Угорщина. Це шлях, яким зараз рухається в бік НАТО Хорватія.
У Празі повинен запрацювати мотор, що вивезе Україну до вершини під назвою «членство в НАТО». Документ, який ми сподіваємося укласти під час Празького саміту, повинен зафіксувати не лише маршрут нашого просування до цієї вершини, а й відбити новий політичний зміст відносин України з альянсом.
— І все-таки, наскільки солодким, так би мовити, буде для України «празький торт»? Чи буде шлях України до НАТО таким само скорим і безболісним, як і для її східноєвропейських сусідів?
— Тут багато залежатиме не лише від нас, а й від альянсу. В стратегічному плані його позиція визначена: Київ має право на повноправне членство. Це з одного боку. А з другого — концепція «йти настільки далеко, наскільки готова Україна» залишає НАТО достатній простір для тактичних маневрів. Адже визначати, наскільки ми «готові», буде ніхто інший, як сам альянс, точніше, його члени.
Лишається сподіватися, що під час вирішення долі України як майбутнього члена НАТО (а це насамперед політичне питання, хоч би хто що казав!) до уваги братимуться аргументи стратегічного, а не меркантильного порядку — на зразок конкуренції за фінансові фонди. На жаль, з можливістю таких міркувань з боку країн-членів також доводиться рахуватися.
— Україна вже не перший рік веде переговори з Європейським союзом про можливість свого членства. Чи не боїтеся ви, що діалог з НАТО перетвориться на такий самий багаторічний марафон?
— Це справді важливе питання. Адже більшість країн — членів НАТО є членами Європейського союзу. І це означає, що рішення щодо членства України в НАТО прийматимуть ті самі політики, котрі впродовж багатьох років так і не змогли визначитися, яке місце посідає наша держава в новій Європі.
На мою думку, нова стратегія України щодо НАТО вкотре ставить на порядок денний європейського розвитку «українське питання». Питання, яке поки що залишається не лише без відповіді, а й без належної уваги в ключових європейських столицях.
І звучить воно так: яке місце посяде друга за розміром і далеко не остання за потенціалом європейська країна в новій об’єднаній Європі? Чи знайдеться для неї узагалі місце в єдиній європейській сім’ї?
— Ви вважаєте, що дилема «бути чи не бути Україні в об’єднаній Європі» все ще стоїть на порядку денному?
— Про це не говорять відкрито, але європейська приналежність України все ще не сприймається багатьма політиками як політична аксіома. В їхніх очах це скоріше політична теорема, яку Україна має доводити щодня. Значною мірою саме цим і пояснюється певна зовнішня інерція, що супроводжує європейські амбіції нашої держави.
Реалізуючи реформи, доводячи свою життєздатність та самостійність, Україна долає цю негативну інерцію. Тим самим Європа поступово опиняється в ситуації, коли вимушена робити певні кроки назустріч. Їй дедалі важче мовчати щодо майбутнього України як європейської держави. Перед нею дедалі чіткіше постає потреба приймати рішення і займати певну позицію щодо нашої європейської перспективи.
23 травня 2002 року ця потреба стала ще нагальніша. Якщо дистанція між Україною та Європейським союзом вимірюється принаймні одним десятиріччям економічного розвитку, то в наших відносинах з НАТО відстань є аж ніяк не такою великою. В плані співпраці з НАТО за окремими напрямами Україна нічим не поступається визнаним країнам-кандидатам. А в деяких питаннях і може дати їм фору.
— Приїзд членів Північноатлантичної ради в Україну спровокував і інше запитання: чи не варто Україні вже сьогодні подати офіційну заявку на членство в альянсі? До цього закликають сьогодні багато політичних сил в Україні. Яка ваша думка?
— Добре розуміючи їхню нетерплячість, хотів би сказати таке.
По-перше, формальний бік справи, або, як його називають, «надання заявки на вступ», геть не такий простий і однозначний, як багатьма трактується. Досить ознайомитися з відповідними документами НАТО.
А по-друге (і це найголовніше), експерти, знайомі з практичною стороною цього питання, підтвердять: альянс уже почув те, що сьогодні є визначальним, — публічно виголошений інтерес України до набуття членства.
— Залишаючи Донецьк, Джордж Робертсон сказав: «Тепер м’яч на боці України». Ви вважаєте, це не був натяк на бажаність нашої заявки на вступ?
— Немає потреби натякати на такі речі, коли про них можна говорити відкрито. Слова Робертсона означають для нас, що Україна повинна спокійно і послідовно виконати свої домашні завдання: підготувати економічне і фінансове обґрунтування вступу до НАТО, ратифікувати Угоду про безпеку та інші документи, без яких якісне поглиблення відносин буде юридично неможливим, підготувати Угоду про стратегічні авіаперевезення, яка відкриє новий важливий шлях для взаємодії з НАТО, розробити і затвердити новий Робочий план співробітництва з альянсом. Урешті, передбачити необхідне фінансування на зазначені цілі в державному бюджеті.
І це лише «програма-мінімум». А «програма-максимум» — це реалізація всіх політичних, економічних та військово-технічних трансформацій, необхідних для набуття членства.
— Отже, ви вважаєте, що на євроатлантичному напрямі Україні слід готуватися до багаторічної кропіткої роботи, а не до політичних проривів?
— У цілому — так. Хоча вже сьогодні наші відносини з альянсом є надзвичайно успішними, в тому числі в політичній сфері.
За всієї обережності заяв, зроблених під час засідання Комісії Україна—НАТО в Києві, треба зазначити, що це вперше альянс визнав право нашої країни зайняти місце поруч зі «старими» європейськими демократіями. Для прикладу достатньо собі уявити, щоб голова Європейської комісії Романо Проді приїхав у Київ і заявив, що ЄС «готовий іти назустріч Україні настільки далеко, наскільки до цього буде готова сама Україна». Користуючись журналістською термінологією, це була б справжня сенсація. На жаль, це поки що малореально.
Тому навіть дипломатично обережні заяви Джорджа Робертсона слід розглядати як безумовний політичний успіх України. Піддавати цей успіх сумніву означало б розписуватися у власній упередженості або необізнаності з деталями надзвичайно складного діалогу України з європейськими та євроатлантичними структурами, що ведеться вже не перший рік.
— Як впливає на просування України в євроатлантичний простір суспільна думка в нашій державі?
— Це також ключовий чинник. Коли я говорив про «програму-максимум» у відносинах з НАТО, то мав на увазі і проведення загальнонаціональної інформаційно-роз’яснювальної програми про те, що собою являє і до чого прагне альянс на сучасному етапі. Брак обізнаності з цього питання став очевидний у світлі останніх опитувань, проведених українськими соціологічними службами.
З другого боку, на мою думку, поряд із серйозним матеріалом для роздумів опитування дають і підстави для оптимізму. Ми побачили, що дедалі більше українців підтримують ідею членства України в НАТО. І найбільшу підтримку вона має серед молоді, для якої Європа — це знак надії та еталон розвитку.
Якщо ми ставимо сьогодні на порядок денний питання про визнання європейської та євроатлантичної перспективи України, то робимо це не лише із зовнішньополітичних чи геополітичних міркувань. Я вже не раз заявляв, що європейське визнання потрібне не міністру Зленку і не Президенту Кучмі. Воно потрібне молодому поколінню українців, народженому незалежністю. Сподіваюся, що делегація НАТО сприйняла цей сигнал і не розглядатиме заяву 23 травня лише через призму актуальної ситуації у відносинах України з європейськими структурами. Нам немає чого боятися НАТО.
У нашої країни нема агресивних намірів, і вона не повинна боятися наближення НАТО до своїх кордонів.
— Ви сподіваєтеся на небайдужість НАТО і його зацікавленість в Україні? Чи не виявиться в результаті, що напередодні розширення ЄС і НАТО Європа буде надто зайнята власними проблемами і їй зараз просто не до нас?
— Хоч би як там було, в незалежної України просто немає іншого вибору за європейський. Ніхто не зможе примусити нас переглянути ставлення до самих себе, базоване на історії та культурі України.
«Хочете ви чи ні, але ми — європейці» — ця ідея не раз лунала під час липневого візиту делегації НАТО в Україну. В цьому суть нашої позиції. Ми обрали шлях євроатлантичної інтеграції, оскільки не бачимо альтернативи для становлення України як європейської держави. Ми маємо намір рухатися ним, незалежно від того, наскільки близько до серця сприймає Європа прагнення мільйонів українців.
Якщо перед Україною буде відкрита європейська та євроатлантична перспектива, це буде важливий психологічний момент для більшості наших громадян. Якщо з тих чи тих міркувань цього не станеться, ми все одно рухатимемося обраним шляхом.
