—Біда біду перебуде: одна мине — інша буде.., —зустрів мене промовкою Олександр ДОНЕЦЬ, до якого я приїхав у невеличке містечко Оріхів, що на Запоріжжі.
Із листа Олександра Васильовича мені вже було відомо, що 29 квітня 1999 року його внука Дмитра Винника (тоді ще учня 6 класу Оріхівської середньої школи № 2) побив однокласник Сергій Яровий — син Валерія Миколайовича Ярового, заступника начальника райвідділу міліції (на чому не раз наголошував автор листа). Саме тому, переконаний Олександр Донець, батьки Дмитра — Тетяна Олександрівна та Микола Іванович — понині ніяк не можуть домогтися (в судовому порядку) відшкодування витрат на ліки синові.
З’ясовується, того дня в недобудованому спортивному комплексі СШ № 2 була аж ніяк не банальна бійка двох хлопчаків-однокласників, а цілеспрямоване побиття одного із них. Побиття жорстоке й цинічне. Не випадково потім було порушено кримінальну справу. Хоч далося це позивачам, як запевняв Олександр Васильович, дуже й дуже непросто. Звісно, відповідати перед законом за скоєне довелося не шестикласнику Сергію Яровому, а його батькам. Власне, позов Винників до Ярових стосовно компенсації витрат на лікування Дмитра й витікає із матеріалу тієї карної справи.
— Якби тоді старшокласник не навідався в той довгобуд, Дмитро, може, і не вижив би, — каже О. Донець.
— Ми чекали його на обід. Дочка Тетяна працювала в бухгалтерії на підприємстві «Металіст». Її чоловік Микола подався у пошуках роботи до Запоріжжя, а ми ж тут, поруч...
Дмитра принесли його товариші. Йти він не міг. На ньому був не одяг, а лахміття. Ніби бруківкою тягали. А сам уже увесь аж синій. Одного ока зовсім не було видно — гематома. Весь час скаржився на головний біль. Криком кричав. Його нудило. Безперечно — струс мозку. А що трапилось, не казав.
Ми — в першу лікарню. А там одразу: «Хто? Бо не будемо лікувати». Аж тоді Дмитро про все й розповів. І почалося...
Батьки Дмитра подали заяву в міліцію, а вже наступного дня в них вимагали забрати її. Мовляв, нічого там такого не було. Ну, вдарив ненавмисне.
Нічого собі ненавмисне! Брав за голову й бив об коліно — ненавмисне?
І коли для продовження лікування Дмитра в обласній дитячій лікарні потрібна була виписка, відмовили: «Без дозволу міліції не маємо права...». А директор школи Тамара Миколаївна Шепель прямо запитала в нас: «Хіба ви не знаєте, хто батьки у цього Сергія?».
Лише завдяки втручанню народного депутата Ніни Іванівни Карпачової було порушено кримінальну справу.
— В обласній дитячій лікарні Дмитро побував уже двічі, — розповідає далі Олександр Васильович. — Медики рекомендували продовжувати курс лікування. А які в нас заощадження? Донька вже й свою весільну каблучку продала... Нібито дружина Ярового — Любов Олексіївна — не заперечувала обійтися без суду, але Валерій Миколайович навіть говорити про це заборонив їй.
«Чому?» — хотів я запитати у Ярового. Адже біда прийшла не тільки до Винників, а й у його сім’ю — потрібно рятувати вражену злом ще не зміцнілу душу сина. І сьогодні, всіляко стримуючи розгляд позову Винників у суді, сподіваючись на бажане для себе судове рішення, можна втратити значно більше. Власне, то — моє переконання. Я навіть не знаю, чи турбує все це Валерія Миколайовича. Мені так і не вдалося зустрітися з ним. Після візитів до райвідділу міліції в мене створилося враження, що у Ярового й не було, скажімо так, особливого бажання зустрічатися з кореспондентом. І то — право Валерія Миколайовича (і позиція теж?) А хотілося вислухати й сторону відповідачів.
Другий рік Винники намагаються в судовому порядку відшкодувати витрати на лікування сина. Торік засідання суду переносили п’ять разів. Цього року (до мого відрядження в Оріхів) — ще тричі.
— Отак діє кругова порука в наших правоохоронних органах, — заявив Олександр Васильович. — І справи тут тієї, але... Відповідачі не з’являються на судове засідання. І в них завжди є поважна причина. Дочку вкрай виснажив цей марафон. Вона вимушена була звільнитися зі своєї бухгалтерської роботи. Бо кому ж подобається працівник, котрий постійно відволікається у судових справах? Працює тепер реалізатором на базарі... Ось чому ми вимагаємо і компенсації за моральну шкоду. Так доводиться відстоювати честь і гідність у нашій правовій, вільній державі.
— Справді, позов Винників до Ярових ще не розглянуто, — зазначила суддя Оріхівського суду Надія Мосейко, яка веде цю справу. — І його не може бути розглянуто, якщо один із відповідачів відсутній з поважних причин. А щодо посади Ярового... Емоції, не більше. До речі, сьогодні Валерій Миколайович не обіймає жодної посади. Він — пенсіонер.
Коментувати історію, яка трапилася в Оріхівській СШ № 2, Надія Василівна відмовилася. Повідомила лише, що розгляд позову Винників укотре перенесено.
Я аж ніяк не намагався якимось чином вплинути на результати розгляду цієї справи. То — прерогатива суду. Взявся за цей матеріал зовсім з інших причин. Мене непокоїть вірус культу насильства, зокрема, в Оріхівській школі. Ми здаємо плацдарми нашої духовності, які захоплює непокаране зло. Напередодні мого приїзду до Оріхова в тому самому недобудованому спорткомплексі СШ № 2 (через вулицю від райвідділу міліції) було скоєно ще один жахливий злочин: кілька старшокласників згвалтували восьмирічного хлопчика з інтернату. Невже й після цього хтось удаватиме, що «нічого там не відбувається»?! Що мають відчувати батьки учнів, котрі навчаються в такій школі? Не випадково після Винників кількість бажаючих перевести своїх дітей до іншої школи збільшується.
В Оріхівському суді я знову чув нарікання на завантаженість та незахищеність суддів, на відсутність нормальної матеріально-технічної бази. І це там, де формується імідж влади! Переконаний: якщо люди роками очікуватимуть розгляду своїх позовів до суду, в них спочатку виникне недовір’я до цієї влади, а потім вони шукатимуть шляхи її зміщення.
Про це ми говорили і з головою Оріхівського суду Віктором Хаджийським. Погодившись зі мною, Віктор Григорович запевнив, що справу про позов Винників підготовлено до розгляду і буде розглянуто.
Призначеного дня мені зателефонував Олександр Донець.
— Сьогодні ж наш день, — нагадав він.
— Хочете сказати, що завершився ваш судовий марафон?— прикипів я до слухавки.
— Та відповідачі не з’явилися на судове засідання... А Дмитро, — перевівши подих, додав Олександр Васильович, — знову втратив свідомість на шкільній лінійці...
Я довгий час відкладав написання цього матеріалу на потім. Відверто кажучи, надії на те, що Винники та Ярові дійдуть якоїсь згоди, було мало. Сподівався, що їхню справу, врешті-решт, розгляне суд. Мені дуже не хотілося знову повертати Дмитра Винника у той день. Думав і про подальшу долю Сергія Ярового. Чому він накинувся тоді на свого однокласника? Адже все могло бути інакше...
— Отож, надивляться по телевізору, — довідавшись про мої сумніви, висловив свою думку знайомий педагог. — І що тільки наша влада собі думає?! Давно вже треба заборонити всі оті бойовики, щоб не збивали з ума-розуму дітвору. Хіба не так?
Може, сьогодні, як ніколи, важливо виховувати наших дітей морально й духовно повноцінними особистостями. Лише тоді вони вільно триматимуться в потоці нинішнього життя, самостійно відділяючи погане від хорошого і свідомо віддаючи перевагу добру.
Відкинувши свої сумніви, знову зателефонував судді Оріхівського суду Надії Мосейко.
— Позов Винників ще не розглянуто, повідомила вона. — У справі з’явився ще один відповідач — середня школа № 2...
Олександр АБЛІЦОВ.
Запоріжжя—Оріхів—Запоріжжя.
P. S. Торік на Запоріжжі у скоєнні різних злочинів брало участь 1816(!) підлітків. А злочинцями ж не народжуються...
