Питання Союзу потребують гласності

Безперспективність і згубність відокремлення України натовським кордоном від братніх Білорусі та Росії, відмови від поновлення всебічних зв’язків зі спорідненими народами, з якими протягом століть жили разом, здавалося б, — очевидні. Та у зовнішній політиці нашої Батьківщини поки що панують не прихильники Богдана Хмельницького, а послідовники Мазепи.

Міністерство закордонних справ України, розглянувши проект постанови Верховної Ради України про необхідність входження України до Євразійського економічного співтовариства

(ЄврАзЕС), до складу якого входять Росія, Білорусь, Казахстан, Киргизія, Таджикистан, дійшло висновку про недоцільність прийняття цієї постанови.

Якщо узагальнити численні, часто-густо просто надумані обгрунтування цієї позиції міністерства, які демонізують Росію, то вони зводяться ось до чого: розвиток економічних взаємовідносин з Росією, Білоруссю та іншими країнами у довгостроковій перспективі для України доцільніше, аніж у форматі ЄврАзЕС.

Знаючи, що ЄврАзЕС — це передусім зона вільної торгівлі, і усвідомлюючи корисність поширення переваг зони вільної торгівлі на Україну, керівництво міністерства заперечує проти повноправного членства України в ЄврАзЕС.

Така двоїста позиція не дивує, бо вона справді панує в Україні з моменту підписання Біловезької угоди — 8 грудня 1991 року.

Правлячі в нашій країні протягом усіх цих років політики проамериканської, прокапіталістичної орієнтації, котрі заявляють про неприпустимість відновлення братерського Союзу рівноправних, незалежних держав, вимагають певних вигід від співробітництва у рамках СНД, але статут СНД підписувати не бажають.

Наполягають на виконанні країнами—членами СНД режиму вільної торгівлі, але категорично виступають проти входження України до Митного союзу, єдиного економічного простору.

До чого призвела така вочевидь суперечлива зовнішня політика, можемо побачити, порівнявши рівень життя в Україні з рівнем життя в Білорусі, котра дотримується дружньої стосовно Росії просоюзної, соціалістичної спрямованості, не залишаючи поза увагою права і свободи.

В Україні за одинадцять років економіка скоротися вдвічі й відбулося дуже велике падіння життєвого рівня більшості населення. Більшість відкинуто за межу бідності (цього ніхто не заперечує).

Білорусь за період президентства Олександра Лукашенка практично вийшла на обсяг виробництва 1990 року і посіла (за даними ЮНЕСКО) перше місце серед країн СНД за якістю життя, розвиваючи безоплатну охорону здоров’я, освіту, забезпечуючи насправді право кожного на працю, житло, людське життя.

Що ж до прав і свобод, то хочу навести слова всесвітньо відомого Улофа Пальме — колишнього глави уряду Швеції: «Бідність — то кайдани для людини. Сьогодні переважна більшість людей вважає, що свобода від злиднів і голоду набагато важливіша за багато інших прав. Свобода передбачає почуття впевненості. Страх перед майбутнім, перед нагальними економічними проблемами, перед хворобами й безробіттям перетворюють свободу на безглузду абстракцію».

Як бачимо, з правами і свободами в Білорусі становище значно краще, ніж в Україні.

Мене виборці запитують: чому народні депутати України не використовують свої конституційні повноваження для припинення нинішньої, згубної політики відмови від входження України до ЄврАзЕС, котру проводять заради сумнівної перспективи входження до Євросоюзу, куди нас ніхто не запрошує?

Чому Україна планує підготувати умови для вступу до Євросоюзу через дев’ять років, а отже, стати членом цієї спільноти через 20—40 років, хоча частина політиків Західної Європи вважає цей вступ взагалі неможливим?

Чому важливі питання зовнішньої політики розв’язуються без належної гласності, широкого всенародного обговорення, що передбачає безцензурне відображення різних позицій у ЗМІ? Чи, може, ті, хто говорить про потребу будувати демократичну державу, лицемірять?

Такі думки висловлює виборець Стадник Сергій Петрович, який наголошує на необхідності входження України не тільки до ЄврАзЕС, а й до Союзу Білорусі та Росії.

«Немає війни, а населення тане, наче працюють кулемети, — пише С. Стадник. — Режимники, які захищають нинішній режим геноциду, що триває ось уже одинадцять років, повинні не брехати про те, що реформи, зокрема в охороні здоров’я, поліпшать становище, а повинні знайти хоч трохи совісті й жалості до народу, мають сприяти спрямуванню грошей, отриманих від роботи банків, фабрик, заводів, реалізації нафтопродуктів, газу, не до кишень великих капіталістів-олігархів та їхніх підлабузників, а на розвиток економіки, охорони здоров’я.

Входження України до ЄврАзЕС, а згодом і до Союзу Білорусі та Росії нагально необхідне. Звичайно, руйнувати й красти легше, ніж будувати. Відновлення розірваних зв’язків, потрібних народам, відбуватиметься не просто. Вже тепер виникли, судячи з публікацій у ЗМІ, певні труднощі у створенні Союзу Білорусі з Росією. Будь ласка, дайте інформацію про сутність червнево-серпневої кризи в російсько-білоруських відносинах».

Шановний Сергію Петровичу. Ви знаєте, що у грудні 1999 року було підписано білорусько-російський союзний договір, спираючись на який Президент Білорусі О. Лукашенко пропонував створити Союз рівноправних держав, який передбачав би крім союзних структур також республіканські структури, право вето кожної зі сторін, що підписалися, збереження представництва обох держав в ООН.

Пропозиції Президента Росії Володимира Путіна зводяться до двох моделей:

1) входження Білорусі до складу Російської Федерації як областей;

2) об’єднання на зразок Євросоюзу.

Ті, хто заперечує проти входження Білорусі до складу Росії, пояснює, що це вже буде не Союз, а поглинення Білорусі Росією, яке буде не тільки перешкоджати залученню до об’єднувального процесу України та інших республік, а й недоцільне, бо призведе до втрати міжнародної правосуб’єктності, представництва республік в ООН.

Ідею Євросоюзу можна розглядати за умови збереження в союзному парламенті права вето будь-якої з країн Союзу. Саме вето кожної із сторін забезпечує справжню рівноправність республік.

Корисно використати економічний досвід об’єднання Гонконгу з Китаєм: одна держава — дві економіки. В Китаї панує соціалістична спрямованість, а в Гонконзі — капіталістичні ринкові відносини. Хоча не треба забувати справедливі слова Папи Римського Івана Павла ІІ про те, що нинішні ринкові відносини нелюдські.

Переконаний, що державні діячі виявлять мудрість, і проблему вибору моделі об’єднання, зрештою, буде розв’язано на засадах рівноправності братніх народів, рівноправності братніх держав.

Переконаний, бо лише на цих засадах можна відродити Союз і забезпечити потрібні нашим надзвичайно близьким, спорідненим народам відновлення і розвиток економіки, підвищення рівня життя, зміцнення обороноздатності братніх держав.