Володимир ЛИТВИН: «Центр відповідальності та прийняття рішень переміщується в парламент»

Перший і головний серед них пов’язаний з роботою над бюджетом 2003 року. Питання очевидно треба ставити так: відійти від балансування на межі економічної невизначеності, зробити амбіційним формат і наповнення цього головного економічного документа. Адже наші втрати можна зіставити з програною великою війною.

Тому насамперед треба визначитися, як забезпечуватимемо прискорення темпів зростання виробництва. Як виходитимемо на рівень завдань, вирішення яких справді може створити умови для прориву України у нову якість економіки та соціальної політики, а в підсумку і демократії.

Самоплив і низькі темпи економічного зростання — не наш шлях. Нам потрібні мобілізаційна модель розвитку, активна роль держави в економічному процесі, щорічні акценти на пріоритетах, державне інвестування на проривних напрямах, просування аграрної реформи, рішучі кроки у гуманітарній сфері, надзвичайні заходи у боротьбі з криміналітетом та корупцією.

Другий і не менш важливий чинник пов’язаний з активізацією та радикалізацією політичного життя.

Динамічна трансформація млявого українського політичного процесу до сплеску політичних емоцій, помножена на політичні ініціативи та новації від Президента України, загрожує, окрім усього іншого, витіснити на другий план решту нагальних проблем життєдіяльності країни з усіма негативними наслідками, що з цього випливають.

Є потенційна загроза втягнення Верховної Ради у дебати щодо дострокових виборів Президента та парламенту під, так би мовити, політичну реформу. А пропозиції такі і щодо вищого законодавчого органу вже лунають, насамперед з боку політичних аутсайдерів, які не потрапили до парламенту, і, схоже, незабаром набудуть характеру спланованої кампанії.

Упевнений, народні депутати єдині у тому, що Верховна Рада є і залишатиметься стабілізуючою серцевиною у системі державної влади країни загалом і не дозволить переключити її увагу на віртуальні завдання.

І ще одна, не менш важлива, позиція: Верховна Рада ні перед ким не має зобов’язань, окрім зобов’язань перед українським народом.

Принагідно зазначу, що, вводячи нові елементи у процедуру відкриття сесії, ми ставили цілком очевидну і конкретну мету — підкреслити консолідуючу роль парламенту та його відповідальність за це, необхідність відкритості та єдності дій усіх гілок влади й інституцій країни, упередити небезпеку взаємного збайдужіння влади і народу. А також те, що нам, урешті-решт, треба забезпечити державну повноцінність, тобто остаточно визначитися з символами держави.

І, нарешті, третій чинник — це перипетії навколо створення парламентської більшості і, відповідно, чіткішого окреслення контурів меншості, точніше кажучи — опозиції. Зрозуміло, що цей процес буде каталізувати задекларована главою держави згода передати більшості право сформувати коаліційний Уряд. Неминуче посилиться зіткнення позицій щодо підходів до переструктурування Верховної Ради. А отже, задавнена і приглушена хвороба внутріпарламентського протистояння може обернутися новими рецидивами.

За усієї неординарності і складності ситуації очевидним є одне: структурування парламенту потрібне, але його діяльність не може і не повинна скеровуватися ззовні. Треба рішуче присікати спроби пересварити і розмити Верховну Раду, зробити її недієздатною. Усе має вирішуватися безпосередньо фракціями та групами, народними депутатами на основі компромісів та узгодження інтересів, відмови від поділу на переможців і переможених.

Питання більшості чи коаліції — це питання Верховної Ради, і тільки Верховної Ради.

Шановні колеги!

Першочергове, просто таки невідкладне завдання Верховної Ради — визначення чітких пріоритетів законотворчої роботи, які, у свою чергу, спиралися б на стратегічні орієнтири поступу українського суспільства.

Звісно, це складна і водночас давня проблема. Оскільки свої пріоритети мають фракції та політичні партії — і в парламенті, і поза його межами. Система пріоритетів визначається Президентом та Кабінетом Міністрів. Звідси — необхідність пошуку консенсусу у загальнонаціональному форматі. І його покликана забезпечити представницька природа Верховної Ради.

Йдеться насамперед про виконання нею свого прямого конституційного обов’язку — прийняття закону «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики України». Ухвалення, а головне, реалізація якого стала б втіленням суспільних сподівань на якнайшвидше розв’язання проблем нашого розвитку.

Треба визначитися з технологією і філософією виконання цього завдання. Бо, нагадаю, народними депутатами внесено на розгляд сім законопроектів про засади внутрішньої та зовнішньої політики України. Водночас бачення сьогодення і перспектив розвитку України представлено у посланнях Президента до Верховної Ради, проекті програми уряду.

Вони мають і спільні, і відмінні підходи до визначення складових внутрішньої та зовнішньої політики.

Так, усі єдині в тому, що у соціальній сфері вирішення проблеми бідності, надання якісної та доступної медичної допомоги, здобуття освіти незалежно від матеріального достатку громадян і, нарешті, здійснення пенсійної реформи є пріоритетами номер один.

В економічній сфері — це насамперед розвиток малого і середнього бізнесу, впровадження інноваційної моделі, створення правових механізмів для сталого розвитку національної економіки, прийняття Податкового кодексу.

Зовнішньополітичні орієнтири лежать у площині реалізації європейського вибору і всебічного розвитку відносин з Росією на основі рівноправного партнерства та взаємної вигоди.

Якщо говорити про політико-правову сферу, то вона підпорядкована перспективам конституційної реформи. Проводячи історичні паралелі, хотів би нагадати, що ще далекого 1919 року уряд УНР виступив з декларацією, основні положення якої цілком збігаються із сучасними підходами — всебічний розвиток парламентаризму і самоврядування.

Отже, у нас є вагомі підстави для того, щоб вивести всю роботу на вищий рівень. Для цього потрібно сформувати робочу групу за участю авторів законопроектів, представників Президента, уряду та громадськості, наукових установ і спеціалістів, яка б систематизувала, акумулювала усі напрацювання й виробила один документ. Слід зазначити, що у нас немає сталого законотворчого канону, і парламентська практика не дає нам рецептів того, як законодавчими приписами викласти засади внутрішньої та зовнішньої політики. Тому ми вільні у виборі форми й змісту цього закону. Можливо, саме в ньому варто було б визначити параметри майбутніх змін до Конституції та взаємні обов’язки учасників цього процесу. Будь-які інші варіанти — угоди, меморандуми — не матимуть правового змісту.

Основним механізмом реалізації цього основоположного закону має виступати розгорнутий план законотворення з послідовним поетапним викладом конкретних кроків. Попередні спроби визначення державних програм розвитку законодавства якраз були неефективними через те, що вони не пов’язувались з пріоритетами розвитку країни, а інтенсифікація законотворчої діяльності супроводжувалась посиленням внутрішніх суперечностей і порушенням системної побудови.

Отже, лише у такій системі координат, з одного боку — стратегічних орієнтирів, з другого — програми їхньої реалізації, можна вирішити чи не найскладнішу проблему вітчизняного законодавства: забезпечити його ефективність із одночасним спрямуванням на підвищення динамізму суспільного розвитку.

Це важко, складно зробити, це не вкладається в схеми певних політиків, певних груп, але це потрібно зробити, і я думаю, що це ми обов’язково зробимо.

Ми не можемо й далі залишатися заручниками «валових» показників. Тим більше що лише третина з усіх зареєстрованих законопроектів приймається в цілому і вводиться в дію. За підсумками роботи Верховної Ради третього скликання цей показник узагалі становить 26,6 відсотка.

Із більш як півтисячі законопроектів, поданих на розгляд другої сесії, переважна більшість стосується внесення змін і доповнень до чинного законодавства (55 відсотків). Кожне третє питання пов’язане із законопроектами, які запропоновані у новій або оновленій редакції. Серед останніх 8 — проекти нових кодексів України.

По-справжньому системоутворюючими і такими, що реально спрямовані на створення надійної правової основи для перетворень у галузі державного будівництва та соціально-економічній і гуманітарній сферах, можна назвати лише 27 проектів.

Підготовлені членами парламенту законопроекти (а це кожен другий від їх загальної кількості) мають різний ступінь якості, у тому числі з точки зору завершеності передбачених ними механізмів, різну мету. Відповідно вони матимуть й різну ефективність, соціально-економічні та інші наслідки у разі їх прийняття. Можливо, доцільно було б вирішити питання про те, щоб законопроекти та і прийняті на їх основі закони ставали іменними. Переконаний, що таке рішення сприятиме підвищенню відповідальності і за внесені законопроекти, і за остаточну продукцію парламенту.

Можна було б розглянути питання і про те, щоб право законодавчої ініціативи належало певній групі народних депутатів.

Ми завжди затято апелюємо до зарубіжного досвіду. Тож давайте його використовувати.

Заслуговує на увагу пропозиція фахівців запровадити Національний реєстр парламентських та урядових ініціатив, де зосереджувалися б основні законопроекти для їх грунтовної апробації та популяризації. Це, до речі, стало б внеском парламенту у загальнонаціональний процес забезпечення відкритості й прозорості державної влади.

Потрібно розширити повноваження та статус комітетів, які за десять років органічно вписалися у парламентське життя. Вони, зокрема, мають відігравати роль «фільтра» законопроектів, розв’язувати проблему їх штучної альтернативності, активніше узгоджувати конкуруючі концепції правового регулювання тих чи інших питань. Це дасть можливість економити творчі сили й кошти, підвищить результативність законодавчої роботи.

На наш погляд, слід дещо змінити акценти і ставити питання про посилення присутності Кабінету Міністрів у законодавчому процесі. Особливо коли його формування залежатиме від Верховної Ради. Це може бути і практика обов’язкового розгляду урядових законопроектів у першому читанні, і надання окремим членам уряду права вносити поправки до будь-якого законопроекту в другому читанні. Видається доцільним закріпити право Кабінету Міністрів на здійснення експертизи законопроектів від народних депутатів, насамперед з точки зору економічної та фінансової їх обґрунтованості.

Шановні народні депутати!

Потребує посиленої уваги така важлива складова нашої діяльності, як парламентський контроль, починаючи від «супроводження», моніторингу кожного закону й прийнятого рішення і закінчуючи парламентськими слуханнями.

Обсяг контрольних повноважень Верховної Ради та її органів повинен зростати — і кількісно, і якісно.

Розширення практики заслуховування звітів, у тому числі й комітетами, проведення днів уряду та парламентських слухань за умови поліпшення їх підготовки, — це, на моє переконання, ті заходи, на яких Кабінет Міністрів і Верховна Рада повинні демонструвати свою конституційну одностайність, конституційну відкритість, прозорість, підконтрольність і підзвітність перед українським народом.

Очевидно, тут більшою мірою мають працювати профільні комітети Верховної Ради разом з відповідними міністерствами і відомствами для того, щоб всебічно, вичерпно підготувати питання для обговорення. Для того, щоб сповна донести сутність проблеми, яка є назрілою, до громадськості, українського загалу, аби люди повірили, що і парламент, і уряд працюють саме над нагальними питаннями.

Невідкладною справою є формування в країні ефективного державного фінансового контролю, який функціонував би як цілісна система. Нині його здійснюють близько десятка не пов’язаних між собою органів. Правове поле їх діяльності чітко не визначено, здебільшого кожен суб’єкт державного контролю діє на свій розсуд, сам встановлює для себе межі компетенції, стандарти та методико-організаційні засади контрольно-ревізійної роботи, що знижує її якість, призводить до колізій, дублювання.

Однак, за даними перевірок Рахункової палати, за минулий рік було виявлено порушень чинного законодавства у використанні державних коштів на суму майже 2,4 млрд. гривень. З них незаконного та нецільового використання  — на 1,9 млрд. гривень. Водночас бідкаємося, що не вистачає коштів.

Нині у комітетах Верховної Ради опрацьовують сім законопроектів, пов’язаних із регулюванням державного фінансового контролю.

Маємо без зволікання ухвалити відповідний базовий закон, яким буде чітко розмежовано органи парламентського та урядового фінансового контролю, визначено коло суб’єктів державного фінансового контролю, ієрархію органів, що його здійснюють, форми їх організації та взаємодії.

Суспільні фінансові ресурси формуються за рахунок платників податків. І тому позиція законодавчої влади щодо їх використання є загальновизнаним принципом демократії і повинна бути вирішальною. Інструментом такого контролю покликана виступати Рахункова палата як головна ланка системи фінансового контролю.

Шановні колеги!

Президент України фактично відкрив дорогу реформуванню політичної системи держави. Тепер з’явилася реальна можливість реалізації намірів, про які довго говорили і які довго виношували.

Відповідальність за це переадресовано Верховній Раді. Втім, інакше й бути не може, що, у свою чергу, потребує від нас серйозної роботи з урахуванням усіх її складових, сьогоденних та віддалених наслідків.

Ліміти на агітацію та переконання у важливості цієї справи вичерпано.

По-перше, треба визначитися концептуально щодо змін, їх масштабів та меж, сказати відкрито й чесно, чого ми прагнемо. Небезпечно маніпулювати державною владою, а реформи зводити лише до перерозподілу повноважень, як дехто цього прагне, у трикутнику: Президент — Верховна Рада — Кабінет Міністрів.

А щоб такі напрацювання мали системний та леґітимний характер, були сприйняті у суспільстві та підтримані парламентом, варто було б скористатися попереднім досвідом діяльності Конституційної комісії.

Водночас треба започаткувати широкі консультації з усіма політичними силами, налагодити зовсім іншу за емоційною напруженістю та довірою розмову з суспільством.

Потрібні всеукраїнський консенсус, відмова від настроїв реваншизму, вгамування особистих образ та амбіцій. Адже, цілячись у когось, нерідко влучаємо в країну.

У цьому зв’язку, та й не тільки у цьому, спадають на думку слова великого українського гумориста, наведені в антології  «Розстріляне відродження», упорядкованій Юрієм Лавріненком, про чухраїнців. Говорячи про їх глибоко національні риси (тобто про нас з вами), він в іронічній формі звертається до того, «як попервах чухраїнці свою культуру будували»:

«Узялися дуже ретельно... А потім за щось завелись, зразу за голоблі (була в них така зброя, на манір лицарських середньовічних списів), та як ізчепились полемізувати... Полемізували, аж дивляться — у всіх кров тече... Тоді повставали й стогнуть:

— Якби ж знаття, що один одному голови попровалюємо, не бились би! Сильно в них тоді культура затрималася... Та й не дивно: з попровалюваними головами не дуже культурне життя налагодиш...».

Тож треба позбутися нудьги за протистояннями, відмовитися від того, що момент істини настає для нас зазвичай у періоди зіткнень. Головне, щоб люди сьогодні й завтра відчували рівність і передбачуваність суспільних змін. Від того лише зросте довіра до напрацювань з реформування політичної системи. Це — по-друге.

По-третє, у процесі цієї роботи не можна допустити сліпого копіювання зарубіжних зразків, кидань у крайнощі. Слід неупереджено проаналізувати, що дала країні президентсько-парламентська форма правління, наскільки вона вичерпала себе, і що може дати парламентсько-президентський устрій у зіставленні з нашим історичним досвідом, особливостями становлення України як держави й суспільства, формування української нації.

Не менш важливо, щоб політичні зміни розроблялися в єдиному контексті, в єдиному плані державного будівництва, а також забезпечувати синхронність, не допускати перекосів у бік політичної реформи на шкоду економіці, соціальній сфері. Наша недавня історія засвідчує, чим це загрожує країні — гострою, масштабною кризою, розпадом.

По-четверте, розглядаючи Конституцію не як бандаж, а як інструмент забезпечення здорового зростання нації, усвідомлюючи, що фактично йдеться про нову редакцію Основного Закону, ми повинні у комплексному та системному підході визначити етапи розроблення та запровадження політичної реформи. Це принциповий момент, який не можна буде обійти.

Шановні народні депутати!

Чи спроможна Верховна Рада четвертого скликання ефективно виконувати повноваження, покладені на вищий законодавчий орган країни?

Відповідь однозначна: так!

Саме від неї визначальною мірою залежить справжнє оздоровлення держави, її цивілізаційний прорив у нову якість, взаємодія влади і суспільства, створення відповідальної, адекватної викликам часу політичної системи.

Верховна Рада може і повинна формувати загальнонаціональний інтерес, виступати барометром настроїв та устремлінь українського народу, виразником його волі.

А для того, щоб наш парламент залишався справді самостійною і визначальною рушійною силою української політики, він повинен повністю виключити обслуговування будь-чиїх інтересів. Для нього є і буде один інтерес — суспільний, народний.

Верховній Раді України також треба сповна оволодіти демократичною культурою, утримуватися від фронди у стосунках з Президентом та урядом, уміти йти на компроміс між ідеальним і практичним, проводити усереднену парламентську лінію.

На завершення хотів би торкнутися теми свободи слова та свободи засобів масової інформації з огляду на дві обставини:

перша — парламент на собі відчуває реальний стан справ у цій сфері;

друга — ця тема повинна знайти в нашій діяльності реальне відображення.

При цьому у своїх рішеннях ми маємо керуватися не тільки питаннями духовного й морального обличчя вітчизняних ЗМІ, а й проблемами їхнього економічного розвитку та ідеологічної свободи.

Зрозуміло, що без економічної незалежності не варто вести мову про свободу преси. Водночас навіть у випадках, коли деякі мас-медіа довели свою економічну спроможність, відсутність прозорої та професійної системи прийняття рішень стосовно них породжує нові політичні рівні залежності друкованих видань, радіо та телебачення. Усе це, а також відсутність відповідної політичної культури, призводить до того, що українські журналісти не можуть себе вважати вільними від тиску з боку своїх редакторів та власників мас-медіа, а наші громадяни позбавлені можливості отримувати об’єктивну, неупереджену інформацію.

Для того, щоб дати поштовх вільному розвитку вітчизняних ЗМІ, необхідно провести термінову та серйозну роботу над змінами чинного законодавства. Великі надії покладаємо на активну участь самих журналістів в напрацюванні пропозицій. Особливу увагу потрібно звернути на неприпустимість монополізації українського теле- та радіоефіру, на посилення ролі Національної ради з питань телебачення та радіомовлення, створення рівних умов в отриманні відповідних дозволів на право теле- та радіотрансляцій усіма суб’єктами медіаринку, розробку законодавчих стимулів для зміцнення рекламного ринку в Україні, впорядкування роботи кабельних мереж, інтернет-видань та діяльності іноземних ЗМІ в Україні.

На часі і створення парламентського каналу. До того ж, треба наголосити, особливо, невідкладно.

Шановні народні депутати, поважні гості!

Україна, як ніколи, потребує сьогодні не геройства, а виваженості, не революцій, а спокою, не агітацій, а заглиблення у внутрішнє облаштування та відновлення національних почуттів, не пошуків прихильності за кордонами, а зміцнення зв’язків з міжнародними партнерами, які рахуються з країною, визнають її національні інтереси.

Переконаний, що своїми енергійними й ефективними діями під час другої сесії Верховна Рада наочно доведе: вона відповідає своєму покликанню бути практичним і моральним лідером України.

Дякую за увагу.