У першому півріччі на Тернопільщині звели рахунки з життям більше ста осіб. Протягом одного тижня медики обласної лікарні повернули до життя трьох жінок, котрі накладали на себе руки. Основна причина — бідність.
Перше вересня могло стати трагічним у багатодітній тернопільській родині М. Але Бог милував. Та ще лікарі-реаніматологи Тернопільської обласної клінічної лікарні, які врятували Ользі життя (з етичних міркувань ім’я героїні цієї оповіді змінено).
Того дня, прийшовши зі зміни, Ольга робила закрутки на зиму. Руки механічно виконували роботу, а в голові снували важкі думки. У хаті залишилось якихось сімдесят гривень, а до школи треба спорядити ще трьох дітей. Трьох старших Ольга так-сяк зібрала. У газетах пишуть: щоб відправити до школи одну дитину, треба від 270 до 500 гривень. А вона менш як за 300 трьох таки зодягнула-взула. Де взяти ще 300?
У липні ВАТ «Текстерно», де вони з чоловіком працюють (вона — чистильницею у ткацтві, він — слюсарем в обробці), уперше за останні роки було завантажене повний робочий місяць. Ольга раділа: їй нарахували 361 гривню, чоловікові — 344. Але... «Живих» і на цей раз ніхто не збирався платити, хоч господарі у ВАТ змінилися. Запропонували видати тканину в рахунок зарплати, і то лише на 100 гривень. І тим, у кого двоє дітей, і тим, у кого шестеро, і тим, у кого їх зовсім немає, — усім порівну. Ользі вдалося випросити ситцю майже на весь заробіток. Реально вийшло менше: видавали тканину по 2 гривні 10 копійок за метр, а продати її могла лише по 1.80—1.90. Перекупники, які скуповували в робітничих гуртожитках ситець і везли його до Польщі, диктували свою ціну.
Уранці, відправляючи чоловіка на роботу, наказувала, щоб і він просив начальство виділити в рахунок зарплати ситець. Тоді ще була надія спорядити до школи синів-двійняток і доньку-першокласницю. Чоловік прийшов похнюплений — відмовили. Щоденна боротьба зі злиднями загнала її у глухий кут: схопила упаковку ліків, якими рятувалася від астми, і проковтнула...
Згадуючи тепер ту мить, яка могла стати фатальною, жінка заливається сльозами. Плачуть діти, сльози в очах чоловіка.
У мене на язиці крутиться запитання: навіщо стільки дітей, як немає за що їх прогодувати? Ніби вгадуючи його, Ольга каже, що дуже хотіла дівчинку, а народжувалися все хлопці. П’ятеро їх у неї, а шоста таки донечка.
— Така вже маленька господинька, — хвалиться Ольга. — Чоловік пошив їй фартушок, то вона і біля плити мені допомагає, і в хаті прибере.
Узагалі, вона пишається дітьми. Вони в неї роботящі і вчаться добре. Старший син у профтехучилищі вчиться, майстер хвалить, що в хлопця золоті руки. Діти городи разом з батьками обробляють і бабі в селі допомагають. Ольга батьків уже не має, а свекруха хворіє, сама потребує помочі. На батьківщині вони садять картоплю й іншу городину, а в приміському селі Ольга щороку береться обробляти буряки. П’ять мішків цукру були суттєвою підмогою сімейному бюджетові: трохи самі спожили, трохи продали.
Як удається виручити щось за ситець, поспішає на гуртовню. Макарони, крупи, олія... Чогось більше дозволити собі не може. М’ясо, ковбаса, риба для багатодітної родини недоступні. Кавуни, дині продаються нині на кожному кроці, але Ольжині діти їх ще не пробували. Коли повертається з роботи, назбирає їм аличі біля цеху, а інколи діти самі закрадуться на територію молокозаводу, що поруч із гуртожитком, і візьмуть кілька груш-падалиць. І ті несуть мамі, щоб на зиму закрутила. Ото й усі ласощі.
Коли Ольга лежала в реанімації під крапельницею, то з жахом спостерігала, як медсестри міняють пляшки з розчином: це ж скільки платити доведеться! А коли діти принесли їй пачечку печива, розридалася: краще б самі з’їли, вона їм його ніколи не купує, не кажучи вже про цукерки.
Усі восьмеро живуть у гуртожитку. Кімнатку перегородили: хоч якась ілюзія квартири. Кухня загальна, всі зручності — в кінці коридора. Хлопці сплять покотом на підлозі.
Відпрацювавши з чоловіком у «Текстерно» по 20 років, Ольга не має жодної надії на власне житло. Запитую, чи не пробувала поїхати за кордон на заробітки — так робить багато тернопільців. Ольга сумно посміхається: за що оформити закордонний паспорт, якщо радянський лише недавно поміняла, бо не було грошей на фото?
Може, хтось захоче допомогти Ользі М. і її родині? Адреса — в редакції.
Тернопіль.
