Святкування 11-ї річниці незалежності дало чимало поживи для роздумів.
Чиїх батьків, чиї ми діти?
Треба зазначити одразу: у нас уже з’явилися власні традиції святкування. Цього року, як і минулого, керівництво держави насамперед поклало квіти до пам’ятників князеві Володимирові Святому, Михайлові Грушевському і Тарасові Шевченку.
І справді-бо, хіба не за часів Володимира Київська держава стала чи не наймогутнішою у Європі? Хіба не уособлює тяглість поколінь і традицій державотворення Тризуб — герб князя Володимира Святого і герб сучасної Української держави?
Хіба не Михайло Грушевський став кумиром української молоді на початку минулого століття? Хіба не він очолив Центральну раду часів Української Народної Республіки? Хіба не в той короткий — з точки зору вічності — часовий проміжок закладалася ідеологія Української держави, яка стала зразком і для нинішнього покоління української еліти?
А що вже казати про постать Великого Кобзаря! Недаремно ж бо він став духовним батьком усіх сущих і прийдешніх поколінь українців.
Без них, зазначив у своїх роздумах Володимир Литвин, як і без Ярослава Мудрого, Богдана Хмельницького, Пилипа Орлика, Івана Франка, Володимира Вернадського, Олександра Довженка, «світ значно збіднів би».
Нинішнє святкування — радість зі смутком на очах: надто багато втрат зазнала Україна за останні місяці. Вибухи на шахтах, катастрофа на львівському летовищі Скнилів забрали у рідних і близьких десятки дорогоцінних життів.
Не знаю, як хто, а я звернув увагу на те, що в Міністра оборони Володимира Шкідченка, який виступав з традиційною промовою на параді 24 серпня, здригнувся голос, коли він просив пробачення у співвітчизників за невиправні втрати з вини військових.
Напевне, кожному з нас треба, поклавши руку на серце, чесно зізнатися, чи все він зробив на своєму місці для того, щоб Україна стала ще заможнішою, авторитетнішою.
Цьогорічне святкування водночас засвідчило: політична еліта держави, зокрема її керівництво, прагне надати нового динамізму реформам. Не тільки економічним, а й політичним.
Зрозуміло, мажорних нот у цих післясвяткових роздумах могло бути значно більше. Тим паче нам є, попри все, чим гордитися. На ще не надто довгому шляху становлення Української держави були не тільки терни. Були і здобутки. І, певен, ще будуть. Головне, щоб ми усвідомили власну причетність і відповідальність за те, що «буде з Батьківщиною і з нами».
