Ви, певно, знаєте, як важко тепер звичайній людині нашкребти коштів, аби передплатити газету. На жаль, місцеві видання, хоч і дешевші, достатньої інформації не дають. Одні — малі за обсягом, інші — бульварно-маскультова жуйка. Переглянувши, мусиш руки помити.
Але «ГУ» — інша справа. Його я не передплатити не міг. У перших же номерах цього півріччя привернули увагу листи читачів. Це суцільні волання про лихо! «Як прожити робітничим та селянським сім’ям?» (тобто працюючим!). Учителі залишають роботу, бо хочуть їсти. А в медиків ситуація ще гірша. Селянка пише: «Працюю до сьомого поту, а отримую... сто гривень». Школярочка: «На мої запитання, коли почнемо купувати в школу зошити, мама починає плакати, а батько, насупившись, відвертається». Пенсіонерка: «Все життя працювала. А зараз маю «винагороду» — мізерну пенсію. Все відкладене на «чорний» день держава відібрала. А пенсії катастрофічно не вистачає».
Усе це — правда. Саме так і живемо. І все це можна назвати одним словом: геноцид!
В усіх листах — суцільний плач і нарікання. На можновладців. На їхню байдужість до долі простих трудящих. На їхню балаканину про «зростання» й «покращання». А я одразу запитаю в авторів: за кого голосували ви на виборах? Чому не агітуєте за владу справедливішу, ніж є? Хіба причина лиха не зрозуміла? Відколи в нас є справжні вибори, народ уперто обирає одну й ту саму владу  — прихильницю хижацького ставлення до країни: виробляти мало, продавати дорого, платити за працю дешево. А по-справжньому (як у Генрі Форда) все мусить бути навпаки! Усе слід радикально та швидко змінити. На мою думку, найпродуманіший, найгуманніший шлях таких змін накреслено у програмі Блоку Юлії Тимошенко.
Великою заслугою «Голосу України» вважаю те, що інформує про діяльність і програми фракцій та блоків Верховної Ради. Це, сподіваюся, допоможе нам, виборцям, нарешті зорієнтуватися. Щоб не вибирати наосліп, як було досі. Може, колись і закінчиться епоха «плакучих» листів.
 
Чернігів.