Коли дитячий крик у радість

Мешканці довколишніх будинків дивувалися: чи не сталося щось із дітьми й без того безталанними, позбавленими батьківської ласки?

А рівно за два тижні дитбудинківський двір знову сповнився шумом, вереском, плачем і сміхом. Засмаглі, веселі, трохи поповнілі сироти мали цілком благополучний вигляд. І, що важливо, здоровий.

Як виявилося, завдячують вони цим своїй «головній мамі», відомій не лише у Хмельницькому благодійниці, директорові обласного дошкільного дитбудинку спецпризначення Зої Пархомець.

Це вона третій рік поспіль ініціювала вивезення 80 підопічних на оздоровлення.

Це вона та її надійні помічники — няні, вихователі — два тижні намагалися влаштувати дітям родинний відпочинок біля підніжжя мальовничих Товтр на диво-річці Збруч.

Чи вдалося — спитайте хлопчиків і дівчаток. А краще — подивіться на їхні обличчя, що розпливаються в усмішці при самій лише згадці про літо. А ось як директорові та його однодумцям удалося ощасливити сиріт — запитання не пусте.

Минулого року обласний бюджет розкошелився на відпочинок дитбудинківців майже 36 тисячами гривень. Нинішнього — «аж» 5600 гривень. За рахунок чого утримувалися-годувалися? За рахунок жорсткої економії на усьому й часткової допомоги спонсорів.

Ні, обласна рада не відсторонилася від фінансування спеціалізованого закладу. Але про хронічний дефіцит бюджету, гадаю, казати зайво. А дітей, проте, треба годувати-одягати. І без допомоги благодійників не обійтися. А якщо вже йдеться про масове оздоровлення в санаторії, що не передбачено ніяким бюджетом, то про це голова болить, мабуть, лише у директора.

— Але, бачачи, як діти оживають на природі, як вони на повен голос кричать і пустують, не чуючи від дорослих звичного «не можна!» — бачачи це, про проблеми забуваєш. На жаль, ненадовго.

Так, людям, що ступили на стежку «призрения сирот и вдов», спокій лише сниться. І вони йдуть обраним шляхом лише з однією метою: щоб бачити на обличчях малюків дитинство. Бо без дитинства немає дорослості.

Хмельницький.