У місті Тетієві Київської області з військовими почестями поховано останки Павла Олійника, який загинув у Латвії 1944 року. Між смертю і похованням Павла Семеновича минуло більш як півстоліття. А місце упокоєння — за тисячу кілометрів від місця останнього бою солдата. Непростим виявився його шлях на Батьківщину.
Павло Олійник був призваний до армії у перший тиждень Великої Вітчизняної. З боями відступав, з боями перейшов у наступ. Нагороджений медалями «За бої під Нарвою» та «За відвагу». Остання відіграла в нашій історії особливу роль.
...Був серпень 44-го. У Курземському котлі на заході Латвії оточені німці чинили шалений опір наступові радянських військ. Одна з їхніх оборонних ліній проходила через домінуючу висоту біля селища Анне. Кілька разів радянські бійці штурмували висоту, але взяти не змогли. Її схили були впереміж вкриті тілами солдатів обох армій.
Радянське командування викликало на підмогу артилерію, котра «обробила» позиції, не шкодуючи снарядів. Висоту було взято, похоронна команда підібрала вбитих, і фронт перемістився на захід. Серед загиблих імені Павла Олійника не було, він числився безвісти пропалим. Більш як півстоліття дружина Ганна Михайлівна і син Микола Павлович жили, не знаючи, що сталося з чоловіком і батьком. І ось вони одержали звістку, радісну й сумну водночас: у латвійській землі знайдено останки Павла Семеновича, і рідні можуть поховати його за християнським обрядом. Чи варто навіть намагатися описувати почуття дружини і сина солдата?..
Драматична історія відшукання останків Павла Олійника. У Латвії от уже років сім активно працює Спілка пошукових загонів, яка досліджує місця боїв першої та другої світових воєн. На її рахунку сотні знайдених і похованих останків солдатів, бойова техніка, в тому числі танки й літаки. Торік на військовому кладовищі в селищі Ропажі неподалік Риги поховано останки 38 радянських солдатів, а цього року, напередодні 9 Травня, — останки 40 загиблих. Всі вони безіменні. На жаль, дуже рідко вдається встановити особу загиблого. У випадку з П. Олійником це сталося так.
Пошуковці групи Таліса Ешмітса натрапили в газеті на повідомлення про арешт одного з мешканців Курземе (Курляндії) за підозрою у скоєнні кримінального злочину. Під час обшуку в заарештованого було вилучено вибухівку, зброю часів війни, німецькі й радянські бойові нагороди. Досвідчені люди знають, що й така «соломинка» може врятувати справу, коли треба встановити особу загиблого. Вони звернулися до поліції, і під її конвоєм затриманий вказав місце, де він нібито викопав зброю й нагороди. Це було взимку, тож пошуки довелося відкласти. Та під час дослідження радянських медалей виявилося, що на одній із них викарбувано номер. Це — очевидна удача, бо не всі медалі «За відвагу» нумерували. Пошуковці звернулися до посольства Росії з проханням установити, кого було нагороджено цією медаллю. Цілий рік повільно оберталися колеса держмашини, аж нарешті імена вдалося встановити. Не тільки імення загиблого, а й імена родичів та їхні адреси.
Протягом цього року група Ешмітса виконала розкопки на вказаному місці, але нічого не знайшла. Вони знову звернулися до поліції з проханням про зустріч з уже засудженим злочинцем. Та що дозволено під час слідства, не дозволено в період відбування покарання. Довелося чекати ще рік, поки закінчиться термін ув’язнення. Під час нової зустрічі вдавалися до всяких способів умовляння, щоб дізнатися, де насправді закопано останки. І колишній злочинець нарешті зглянувся на суто людські переконання і вказав місце, де було прикопано кістки радянського бійця і окремо —двох німецьких. Вони зійшлися колись урукопашну, і, поранених або вбитих, їх засипало землею в окопі під час артпідготовки штурму. Тому їхні тіла й не помітила похоронна команда.
Медаль — речовий, що не кажи, доказ у кримінальній справі — поліція пошуковцям не віддала. Після довгих умовлянь її було передано Комітетові братських кладовищ і вже той передав її Т. Ешмітсу. Тепер нагороду передано родичам Павла Олійника.
В організації перевезення останків воїна в Україну велику роль відіграло наше посольство в Латвії. 2 серпня відбулася церемонія проводжання останків солдата на Батьківщину. Виступили з промовами посол Віктор Михайловський, військовий аташе України Сергій Кундіус, начальник Ризького гарнізону Юріс Вецтіранс, представники ветеранської організації і Союзу українців Латвії. Отець Нил відправив літію.
Поховання відбулося позавчора в Тетієві, де мешкають 90-річна дружина та син загиблого. У Ганни Михайлівни і Павла Семеновича троє онуків, правнуки і праправнуки. А син Микола Павлович, який народився у грудні 41-го, ніколи не бачив батька.
Міська, районна і обласна держадміністрації, військовий комісаріат Київської області, Міноборони чимало зробили, щоб останній парад солдата Олійника був належним. Кількасот чоловік через усе місто проводжали його на місце останнього упокоєння. Салют із рушниць і парадний марш почесного караулу завершили урочисту церемонію.
Міністр оборони видав наказ про нагородження двох членів латвійського пошукового загону іменними годинниками і грамотами. Син Павла Семеновича збирається невдовзі відвідати Латвію, щоб побувати на місці загибелі батька й особисто подякувати небайдужим людям, котрі присвячують вільний час пошуку останків солдатів. Адже сказано: доки не поховано останнього солдата, війна не закінчилася...
