«Маріє, ти сама того хотіла, тож тепер не нарікай», — так щоразу заспокоює себе новоспечений голова Стіжоцької сільради Шумського району Марія Радчук, коли виникають проблеми. А вони — на кожному кроці. Те, що односельці проголосували за неї майже одностайно (кандидатам-чоловікам, в тому числі колишньому голові, перепало по кілька голосів), багато до чого зобов’язує. Казали ж їй давно: «Висувайся, Маріє». А вона все відмовлялася. Не так лякав тягар нових обов’язків, як серце щеміло за звичною роботою.
Багато років трудилася агрономом у колгоспі «Дружба», який об’єднував кілька сіл, зокрема й Стіжок. Значився він другим у районі за кількістю землі, тож було де розвернутися. Почалося реформування — і поділилися-роздрібнилися. Новостворені господарства здебільшого ледве животіють, деякі з них уже самоліквідовуються. І фермери втрачають колишній оптимізм. Чимало землі заростає бур’яном. За статистикою, в області не зорано 46 тисяч гектарів землі, насправді — набагато більше. І це на Тернопільщині, яка була чи не перша в реформуванні аграрних відносин. Бажання стати господарями землі за більш як півстоліття колективного господарювання в людей не вивітрилося, але, зіткнувшись з проблемами (брак техніки, добрив, дорогі кредити), селяни опустили руки. Порпається тепер кожен на своїх латках, аби вижити. В тому числі — головиха. Багатющий досвід агронома застосовує тепер на своїй землі.
Є у Стіжку ще одна стаття доходу — лісові дари. Заготовляють не так для себе, як на продаж. Мама двох школярів зізналася, що восени не мала б дітей у чому до школи послати, якби не ягоди. Колись навколишні ліси дарували не тільки гриби-ягоди, а й роботу. В тутешньому лісництві «Волинське» було чимало промислів, підсобне господарство, а скільки березового соку заготовляли! Минулося...
Хто молодший та дужчий, шукає заробітків за кордоном. У Стіжку, правда, таких небагато. Село старіє: у школі-дев’ятирічці ледь півсотні дітей набереться. А село особливе: у війну спалили його дотла... Хіба його мешканці, котрі пережили ту страшну трагедію, не заслужили статусу учасників війни?
Але тим, хто вправі розраховувати на пільги, треба зібрати чимало довідок, знайти свідків. Та й не всі люди знають свої права.
От Марія Радчук і поставила собі за мету допомогти односельцям. А ще посприяти їм в одержанні субсидій, газу, вугілля...
...Має Cтіжок славну історію. Першу згадку про село датовано 1073 роком. Мало воно і Магдебурзьке право, шуміли тут ярмарки. Розкопки на Даниловій горі, проведені ленінградськими вченими у 60-х роках, підтвердили глибоке історичне минуле цієї місцини: тут знайшли списи, браслети ще ІX століття. На одній з гір, що оточують Стіжок, збереглася церква з елементами забудови XІІІ століття: метровими кам’яними стінами з вузенькими віконцями, які нагадують бійниці. Прибудову через три століття зробив Іов, засновник Почаївської лаври. В церкві Пресвятої Трійці й досі відбуваються відправи. Є в селі ще одна церква. Заклав її у 1904 році Василь Савицький, який відслужив у армії 25 років і поофірував, що коли залишиться живий, то збудує в рідному селі церкву. Щоправда, грошей йому вистачило лише на половину будови, решту пожертвували парафіяни.
Село оточене горами. На одній із них, кажуть, стояло місто Данилів. Заснував його Роман Мстиславович. Коли табором стояв на пагорбі біля Стіжка, застала його звістка, що в нього народився син Данило. Коли Данило Галицький став князем, то перетворив град Данилів на неприступну фортецю. На шляху з Києва на Волинь татаро-монголи не могли взяти тільки два міста — Кременець і Данилів. У 1262 році монгольський полководець Бурундай поставив Данилові умову: якщо хоче миру, то сам має знищити ці дві фортеці. Данило наказав зробити це братові і синові...
Був Стіжок під владою литовського князя Свидригайла і польського короля Казимира, угорського короля Людовика і російського графа Вороніна... Зберігся тут цвинтар козацький з часів Богдана Хмельницького. Зберігся й камінний хрест. За переказами, там поховані православні ченці Спаського монастиря. Під час одного з нападів татар їх частково забрано в полон, частково побито. На горі Уніяс, де був замок короля Казимира, діти досі знаходять підземні ходи. А на хуторі Даниловому нині живе одна-єдина бабуся.
Отака історія Стіжка, зафіксована в народному музеї, який цього року відзначає своє 40-річчя. Натхненником його створення була вчителька історії Неоніла Кузьмівна Тимощук. Вона і досі у свої 77 є хранителькою музею, водить екскурсії, яких, на жаль, дедалі меншає. Перехворіла Неоніла Кузьмівна, коли шість років тому його обікрали: зникли три церковні книги XVІІ століття. 30 гривень, що їй платять за роботу, йдуть на утримання музею — коштів-бо ніхто не виділяє. Музей — гордість Неоніли Кузьмівни. Будинок культури, в якому він розміщений, пам’ятник, адміністративний будинок збудовано за роки її головування в сільській раді. Звичайно, нині можливості не ті, але Неоніла Кузьмівна впевнена: Марія Радчук не дасть Стіжку занепасти.
