Десятиріччю порушення гарантованих Конституцією «непорушних прав приватної власності» присвячується

Cам конкурс був незаконний

Як з’ясувалося, участь у ньому взяли представники лише однієї компанії — ТНК. Скажуть, що окрім ТНК за пакет акцій змагався ТОВ «Продінторг». Справді, він є серед учасників конкурсу, але, як зазначала газета «Дзеркало тижня» (№ 26, 2000 р.), фактично конкурс завершився на стадії розгляду заявок, коли з’ясувалося, кого до нього допустили, «адже не секрет, що і «ТНК-Україна», і ТОВ «Продінторг» контролюються тією ж російською групою». Отже, якщо в конкурсі брали участь дві зв’язані між собою компанії, то його не можна вважати законним. Хто повірить, що «керівники українським майном» не знали про це? А коли б і справді не знали, то про це у позовній заяві до Господарського суду Києва та в касаційній скарзі до Вищого господарського суду України нагадувало НВО «Агрокомплекс». Вимагаючи визнати конкурс з продажу акцій ВАТ «ЛиНОС» недійсним, «Агрокомплекс» зазначав: «Відповідно до п. 26 Положення про порядок проведення конкурсів з продажу пакетів акцій ВАТ, створених у процесі приватизації, затвердженого спільним наказом ФДМУ, Антимонопольного комітету, Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 04.08.1997 р.», учасники конкурсу «повинні були подати конкурсній комісії достовірну та повну інформацію про осіб, які їх контролюють. (...) З матеріалів справи вбачається, що два учасники конкурсу контролюються однією юридичною особою, тобто є пов’язані відносинами контролю». Саме тому позивач заявив про необхідність витребування судом в органів реєстрації, органів статистики та податкових органів офіційних відомостей про засновників та керівників компаній «Продінторг» і «ТНК-Україна». «Вказані відомості є необхідними для розгляду справи, бо містять докази того, що учасники конкурсу пов’язані між собою», — наголошував «Агрокомплекс». Тобто за положенням про проведення конкурсів, не можна вважати конкурентною участь у ньому двох пов’язаних компаній. Інакше це не комерційний конкурс, а змова.

І як на цей позов відреагував суд? Господарський суд Києва встановив, що «НВО «Агрокомплекс» не брало участі у конкурсі з продажу даного пакета акцій», а тому «суд приходить до висновку про недоведеність позивачем порушень його прав та охоронюваних законом інтересів під час здійснення комерційного конкурсу з продажу пакета акцій». І відмовив у позові. Тобто справу не було розглянуто по суті, а відмовлено в розгляді на підставі неучасті «Агрокомплексу» в конкурсі. Хто ж тоді має контролювати дотримання умов конкурсу? Якщо на кричущі факти закривають очі у Фонді держмайна, то, може, цим мають перейнятися Антимонопольний комітет та Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, які разом затверджували положення про проведення приватизаційних конкурсів? Якщо ж ніхто з держчиновників не хоче здійснювати такий контроль, то їх дії можна оцінити як недбальство, або як змову з метою заниження вартості пакета акцій «ЛиНОСу», адже зрозуміло, що дві пов’язані компанії не поспішатимуть підвищувати вартість пакета акцій. До речі, «Продінторг» запропонував за пакет акцій «ЛиНОСу» 48 млн. 600 тис. грн., а «ТНК-Україна» — 50 мільйонів. Остання і виграла «конкурс». Що й треба було довести. До речі, коли б не настирливі вимоги українських кредиторів, то про ці «деталі» навряд чи хто коли-небудь згадував. Чи не тому сьогодні до особливо наполегливих кредиторів застосовують «гамівні сорочки»? Зокрема, на «Агрокомплекс» — найбільшого кредитора «ЛиНОСу» та заявника в справі банкрутства — не пробували впливати хіба що дустом. Тільки й ці методи не змінили його позиції. А коли так — з’являється сценарій виведення найбільшого кредитора зі складу комітету кредиторів. Замість нього туди включають компанії, борги перед якими (ті, що заявлені у справі про банкрутство) погашені «ЛиНОСом» ще у 1997—1998 роках. Згодом перед цими компаніями виникла нова, вже поточна, заборгованість, але

це вже інша історія,

яка до справи 1996 року про банкрутство не має жодного стосунку. Ми могли б перелічити ці так звані компанії-кредитори, але скажемо лише, що наявні документи підтверджують: перед трьома із п’яти членів комітету кредиторів «ЛиНОСу» заборгованість на березень 1996 року (на момент порушення справи про банкрутство) було погашено. А коли так, то за законом ці компанії втратили право бути кредиторами у справі про банкрутство. Але хто зважає на закон. Тому виведення найбільшого кредитора з комітету кредиторів, найпевніше, нагадує спецоперацію «Санація», головна мета якої — розпочати процес санації без участі головного заявника у справі про банкрутство. Тобто фактично без кредитора. А натомість призначити санатором ... інвестора — «ТНК-Україна».

ДлЯ довІдки: за юридичним словником — санація (оздоровлення) підприємства — система організаційно-правових, фінансово-економічних заходів, вжитих з метою запобігання банкрутства.

Як бачимо, санація — це оздоровлення, але аж ніяк не санаторне. Постає запитання: чи потрібно було за безцінь віддавати стратегічне підприємство стратегічному інвестору, щоб він після короткочасового господарювання розпочинав санацію? Адже однією з умов «продажу» «ЛиНОСу», за словами голови ФДМ О. Бондаря, було «знайти достойного інвестора, котрий вкладав би кошти у реконструкцію заводу, поповнював його обігові кошти, щоб НПЗ працював з прибутком, поступово розраховуючись з усіма кредиторами та здійснював регулярні платежі до бюджету». А що в результаті отримали? Інвестора, який виявився нездатним забезпечити ці умови. Тож недаремно журнал «ТЭК» (№ 6, 2002 р.) зазначає, що у випадку з «ЛиНОСом» — це «спроба його власника скористатися цілком легальним способом захисту від надокучливих кредиторів». Тим паче що «співвласником Тюменської нафтової компанії є «Альфа-груп», яка, що називається, «собаку з’їла» на використанні процедур російського законодавства про банкрутство (воно не надто відрізняється від українського і серед іншого передбачає використання кредиторами механізму санації) з метою переділу та утримання власності. Втім, у самої ТНК є деякі успіхи на цій стадії. Недарма російська преса не раз писала про вміле використання «танкістами» (так у Росії називають ТНК. — Авт.) «прогалин» російського законодавства про банкрутство у боротьбі за «Сіданко», «Чорногорнафту» і «Кондпетролеум». Одначе ситуація з «ЛиНОСом» відрізняється від уже напрацьованої ТНК практики тим, що в даному випадку ця компанія використовує законодавство не для нападу, а для захисту свого майна». Одне слово, «танкісти» відстрілюються. Між іншим, «відстрілюються» не тільки від справедливих, підтверджених судом вимог «Агрокомплексу», а й, наприклад, від ВАТ «Полтаваоблагропостач», якому «ЛиНОС» заборгував 1 тисячу 300 тонн дизпалива. На превеликий жаль, складається враження, що 

деякі українські чиновники допомагають «танкістам» «вміло використовувати прогалини у законодавстві».

До речі, чи спроможні нинішні власники «ЛиНОСу» так провести санацію, щоб задовольнити вимоги кредиторів і не допустити банкрутства? Адже, якщо в 2000 році (на момент приватизації) ВАТ «ЛиНОС» мав чистий дохід у сумі 821 млн. грн., то в 2001-му він уже скоротився до 293 млн. грн. («Українська інвестиційна газета», 16 квітня 2002 р. Інформація емітентів). Існує заборгованість перед державою, ліквідація якої (заборгованості. — Авт.) була ще одним зобов’язанням покупця. До речі, представники «ТНК-Україна» часто озвучують плани вкласти у реконструкцію НПЗ до 70 млн. доларів. Та оскільки «ТНК-Україна» частина структури російського ТНК, то процитуємо слова президента ТНК Семена Кукіса («Нефть и капитал» № 12, 2000 рік): «Стан Лисичанського заводу було оцінено як задовільний, інвестиції в оновлення виробництва, звичайно, потрібні, але в розумних межах — близько 6 млн. доларів». Як бачимо, плани інвестицій у реальних власників «ЛиНОСу» у десять разів менші. Тож за нинішньою санацією, до участі в якій не допускають найбільшого кредитора, та за голосними заявами про інвестиційні плани, схоже, приховуються якісь далекоглядні плани нинішніх розпорядників «ЛиНОСу». Зрозуміло, що російський менеджмент нікого не посвячує в них, але, наприклад, газета «Киевский телеграф» за 10.12—16.12.2001 року повідомила про депутатський запит з приводу складної ситуації в російському холдингу «Альфа-груп», якому і належить ТНК. Наголошувалося, що доходи «Альфи» набагато менші від майбутніх виплат за кредитами, тож група розпочала переговори про продаж ТНК британській компанії. Постає запитання: якщо ці припущення підтвердяться, то скільки коштуватимуть 79 відсотків акцій «ЛиНОСу»? Усім зрозуміло, що не 10 і навіть не 100 млн. доларів. А якщо до того ж «відсікти» українських кредиторів, то за «ЛиНОС» можна отримати «грубі гроші», які перетворять продавців на нафтових шейхів. Тож цілком можливо, що спецоперація «Санація» саме й потрібна для того, щоб очистити підприємство від українських кредиторів та дрібних власників акцій підприємства, головним чином працівників «ЛиНОСу». Чи готові українські чиновники, котрі лобіювали «російський варіант», відповідати за такий перебіг подій?

Рента на селянина

Не можемо не звернути уваги і на таку обставину, як цілковите узалежнення українського ринку нафтопродуктів від російських постачальників нафти та на те, що будь-які проблеми у російських транснаціональних компаніях насамперед позначаться на їх українських філіях. Саме це дає змогу їм диктувати свої правила гри на ринку нафтопродуктів, а за потреби перекласти проблеми на плечі хоча б українських селян. Тому хоч би який селяни виростили врожай, а левова його частка відійде російським ТНК як плата за пальне. Бо, незважаючи на обіцянки стратегічних інвесторів і вітчизняних чиновників, ціни на нафтопродукти якраз напередодні жнив різко злетіли вгору. За повідомленням агентства «Українські новини», у травні роздрібні ціни на нафтопродукти зросли на 40—50%, продовживши злет, який розпочався у квітні. У червні ціни на бензин і дизпаливо у роздрібній торгівлі зросли на 30—40%. І до чиїх кишень іде ця своєрідна рента на селянина? До кишень тих, хто робить погоду на роздрібному ринку нафтопродуктів. Зокрема, третина ринку належить знайомій нам «ТНК-Україна», під егідою якої наприкінці червня перебувало 846 власних та джоберських автозаправок. До слова, на неосяжних просторах Росії, ТНК має лише 700 АЗС. Тож, за словами гендиректора «ТНК-Україна» Олександра Городецького («ТЭК» № 6, 2002 р.), український ринок — це перший проект ТНК за межами Російської Федерації і, зрозуміло, аж ніяк не останній. Тобто можемо припустити, що Україна стала полігоном для транснаціональних корпорацій, де вони можуть відпрацювати різноманітні схеми тиску на ринок нафтопродуктів та отримання надприбутків. «ЛиНОС», потужності якого можуть майже повністю задовольнити потреби України в нафтопродуктах, — золота фішка в цих схемах.

ДлЯ довІдки: джобери — АЗС, які реалізують нафтопродукти під торговою маркою компанії-постачальника на основі договору франчайзингу (приблизно за такою схемою працювала сумнозвісна компанія «Довгань»). При цьому власники АЗС зобов’язуються дотримуватися корпоративних правил та не купувати нафтопродукти у постачальників з інших НПЗ.

Така схема дає змогу дуже швидко захопити та контролювати ринок нафтопродуктів

Наприклад, щоб привабити власників АЗС до співпраці, спочатку їм пропонують нафтопродукти за нижчими цінами, ніж ті, що встановилися на ринку. Під демпінговим ціновим тиском у корпоративні кольори «перефарбовуються» навіть успішні АЗС. А після того, як під прапорами транснаціональної корпорації об’єднується критична кількість АЗС, корпорація «зв’язаними» руками джоберських АЗС завдає сильного цінового «джебу» і ринок падає на ринг. Чи не схоже це на шлях, що його пройшов вітчизняний ринок нафтопродуктів? Не дивно, що народні депутати України Іван Томич, Василь Калінчук та Іван Кириленко, прагнучи захистити аграрників від цінового натиску транснаціональних корпорацій, запропонували з 1 липня до 1 грудня 2002 року запровадити податкові пільги для імпортерів дизпалива. У відповідь перший віце-президент «ТНК-Україна» Сергій Лизунов заявив, що ухвалення ВР цього законопроекту буде розцінено як форс-мажор, за якого виконання взятих зобов’язань стає неможливим. «Поставки сировини буде припинено до тих пір, поки ми не узгодимо з урядом усі умови, за яких зможемо працювати. Інакше нам буде вигідніше виробляти пальне на російських заводах та імпортувати його в Україну. А місцеві заводи стоятимуть, люди залишаться без роботи. Невиправдане введення пільг зведе нанівець зусилля уряду і переробників зі стабілізації ринку та виведе з-під контролю держави процес ціноутворення на нафтопродукти», — зазначала прес-служба «ТНК-Україна». Ось так! «ТНК-Україна» цілковито не цікавить, чи вигідно українським селянам купувати пальне після 50-процентного зростання цін. Воно й зрозуміло: куди вони подінуться, адже врожай потрібно зібрати. До того ж ми навіть не здогадувалися, що шалене зростання роздрібних цін на пальне (тільки з 31 травня до 10 червня вони зросли на 30—40%) є наслідком зусиль уряду та переробників з їх стабілізації та контролю. Не кажемо вже про залякування найвищого законодавчого органу міфічними «форс-мажорними» обставинами. Саме тут усі патріоти та державники мають незлим тихим словом згадати невтілені плани диверсифікації поставок енергоресурсів. Але це вже загальнодержавні проблеми, і відповідати за них мають зокрема і ті, хто на порушення законів лобіював продаж «ЛиНОСу» стратегічному інвестору, котрий будь-якої миті ладен перекрити краник.

У нас мета скромніша — внести ясність у проблему заборгованості «ЛиНОСу» перед українськими кредиторами, зокрема, перед найбільшим із них — НВО «Агрокомплекс». Бо, незважаючи на «спецоперації», «санації» та чиновницькі маніпуляції,

«Агрокомплекс»здаватися не збирається

Як зазначає його гендиректор Олександр Галкін, після використання всіх можливостей судового захисту своїх майнових прав на національному рівні, «Агрокомплексу» доведеться відповідно до статті 55 Конституції звернутися по захист своїх прав до Європейського суду з прав людини. І є впевненість, що цей суд, не підвладний тиску українських можновладців, ухвалить дуже неприємне для держчиновників та нинішніх власників «ЛиНОСу» рішення. У позові до Європейського суду йтиметься про набагато більшу суму боргу, ніж та, на яку після численних односторонніх компромісів «Агрокомплекс» погодився в 1997 році. Адже за цінами 1993 року тільки вартість нафтопродуктів із 375 тонн давальницької нафти становила 200 млн. доларів за курсом НБУ. До того ж ця сума не враховує інфляцію, пеню, штрафи, компенсацію за втрачену вигоду та, зрештою, моральні збитки. Так, «Агрокомплекс» відмовився від нарахування пені та штрафів, але за умови регулярного та планомірного погашення боргу. А коли боржник ігнорує законні вимоги, що грунтуються на рішеннях суду, то кредитор має не тільки юридичні підстави, а й повне моральне право вимагати стягнення збитків, штрафів та пені. І це цілком законно. Бо, наприклад, станом на 1.07.1997 року «ЛиНОС» у рахунок погашення кредиту перед «Вестдойче-Ландесбанком» сплатив 6 млн. 929 тис. екю основного боргу та 11 млн. 393 тис. екю процентів і 158 тис. екю штрафів за прострочення платежів. Тобто виплати ВДЛБ за процентами та штрафами майже удвічі більші від виплат за основним боргом. І це при тому, що в іноземців ніколи не виникало таких проблем з поверненням боргу, як у вітчизняних кредиторів. Чому ж тоді тепер уже навіть не державний «ЛиНОС» має протягом десяти років безпроцентно користуватися кредитом українських підприємців? Одне слово,

якщо Президент закликає до «європейського вибору»,

то вітчизняні кредитори підуть за цим закликом. У Вітчизні, гарантом Конституції якої якраз і є Президент, уже протягом десяти років нехтуються конституційні права громадян. До речі, розпочалося це нехтування прав в 1992 році з ініціативи тодішнього Прем’єр-міністра Леоніда Кучми. Але є надії, що судові органи України і владні органи, які досі тиснуть на суд, глибоко і всебічно розберуться у ситуації, що виникла із поверненням боргу «Агрокомплексу», і поставлять крапку в цій справі. Тим паче що вже є угода між боржником і кредитором. Угода, яка була цілком взаємоприйнятною. Тож про яку санацію може йти мова, коли є угода, котра цілком задовольняє кредитора? «Танкістам» треба зачохлити стволи й тоді відпаде потреба звертатися до Європейського суду, і вкотре ганьбити українську державу. Бо на підставі статті 1 протоколу № 1 Європейської конвенції з прав людини Європейський суд уже не раз відновлював право власності юридичних і фізичних осіб на незаконно вилучене державою майно. Адже, на відміну від України, там послуговуються не феодальним правом, і статтю 41 Конституцію України про те, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права приватної власності, потрактують так, як вона написана.