Представляти Анатолія Авдієвського навряд чи варто: маестро знають на всіх континентах, де гастролював керований ним Національний хор імені Григорія Верьовки. Втім, трапився випадок, коли його прізвище нічого не сказало воякам, які несли пильне чергування по частині.
Анатолій Авдієвський над усе любить у вільний час виходити на «тихе полювання»: він затятий грибівник. Збираючи лісові дари, відпочиває серцем, умиротворяє душу. Якось поїхали вдвох із давнім другом — відомим музикознавцем, заслуженим діячем мистецтв України Михайлом Головащенком. Сіли у «Волгу» і за годину опинилися на лісовій дорозі. Дерева обнесені металевою сіткою, а в ній — добряча дірка.
Припаркувалися. І пішла робота. Не минуло й кілька хвилин, як зібрали півкошика. Раптом почулося грізне: «Ані руш!» «Мисливців» уполював патруль.
Анатолій Тимофійович показав воякам водійські права, відрекомендувався. На сержанта це не справило жодного враження. Одне слово, відконвоювали до штабу, нехай начальство розбирається. Черговий капітан довго вивчав посвідку водія Авдієвського. Напевне, і йому не пощастило побувати хоч раз на концерті славнозвісного хору або побачити його з домашнього екрана.
Саме тоді сходами спускався полковник N. Він зрадів випадкові, що подарував особисте знайомство з маестро, і дружньо потис йому руку.
Більше двох годин точилася в кабінеті командира підрозділу жвава розмова про життя-буття, музику, народну пісню. За цей час наряд встиг полагодити дірку в паркані.
«Шпигуни» поверталися до «Волги» через головні ворота військової частини. Нареготалися досхочу і митці, і вояки. У кошику додалося грибів.
