Десятиріччю порушення гарантованих Конституцією «непорушних прав приватної власності» присвячується
«Кредитори мають кращу пам’ять, ніж боржники».
Бенджамін Франклін,американський політик.
Наприкінці червня 2002 року Господарський суд Луганської області повідомив про початок санації Лисичанського нафтопереробного заводу («ЛиНОС»), 79 відсотків якого контролює Тюменська нафтова компанія (ТНК). Суд також повідомив, що протягом трьох місяців буде розроблено план відновлення платоспроможності підприємства. Триватиме санація один рік. Санатором визначено стратегічного інвестора підприємства «ТНК-Україна». Процес банкрутства «ЛиНОСу» ще до приходу ТНК, у 1996 році «запустили» внутрішні кредитори, які зневірилися в добровільному поверненні підприємством чималих боргів. Тоді комітет кредиторів «ЛиНОСу» очолив представник найбільшого кредитора — НВО «Агрокомплекс». Тож, прочитавши повідомлення про санацію, логічно було очікувати безпосередньої участі в цьому процесі «Агрокомплексу». Але хто сказав, що після десяти років нелогічних та протиправних дій (саме стільки часу «ЛиНОС» відмовляється повертати борг), з’явиться логіка? Логіки тут так само мало, як і поваги до законів та Конституції України. З’ясовується, в оголошеній санації інтереси «Агрокомплексу» (що чи не найбільше постраждав від недобросовісності «ЛиНОСу») просто не збираються враховувати, а його представника взагалі за допомогою суду вивели з комітету кредиторів. І це при тому, що «Агрокомплексу» в комітеті належало 66 відсотків голосів, а його представник очолював комітет. Підстави? Такі само, що давали змогу протягом десяти років протиправно позбавляти «Агрокомплекс» законної власності. Чи когось за це покарали? Ні. Зате доблесні податкові та інші органи за цей час з метою «визначення достовірності заборгованості ВАТ «ЛиНОС» перед НВО «Агрокомплекс» та природи виникнення цієї заборгованості» перетрусили усю документацію непоступливого кредитора. І нічого не знайшли, бо все — законно.
«Природа»боргу «ЛиНОСу»
«Голос України» про цю «природу» писав не раз. Докладний аналіз стосунків кредитора і боржника подано в статтях «Історія боргу Лисичанського НПЗ» (10 вересня 1998 року), «Феодальне право» (8 жовтня 1998 року) та «Феодальне право-2» (15 лютого 2001 року). Тож ми докладно не аналізуватимемо процес виникнення боргу. Але для кращого розуміння тогочасного нафтопереробного контексту процитуємо відкритий лист до щойнообраного Президента України Леоніда Кравчука, що його підписали директор Лисичанського НПЗ В. Горюнов, голова ради підприємства С. Клітинський та голова профкому С. Скакун («ГУ», 10 січня 1992 року). Підписанти заявляли: «З листопада 1991 року різко скоротилися поставки нафти, а починаючи з 28 грудня 1991 року повністю припинено її подачу на завод. Перспективу нафтопереробної галузі не визначено, однак уряд не вжив жодних реальних заходів. Нафтопереробники України досі не мають ні планів поставок нафти, ні цін на нафту та нафтопродукти. Старі структури, що забезпечували стабільну роботу галузі, зруйновано, а нові не створено. Сьогодні уряд України не має службових осіб, які відповідають за цю роботу. В разі зупинки НПЗ умить буде паралізоване народне господарство України». Закінчувався лист проханням використати для поставок нафти наявний український потенціал.
Тож «Агрокомплекс» прийшов тоді, коли було цілком паралізовано роботу «ЛиНОСу» і, використовуючи власні зв’язки, поставив на завод 225 тисяч тонн давальницької нафти. При цьому ніхто не залишався в накладі: «ЛиНОС» нарешті мав що переробляти, споживачі отримували такі дефіцитні на той час нафтопродукти, до бюджету надходили податки, прибуток мав і «Агрокомплекс». Але вихідці із системи, що до цього мали справу лише зі знеособленими «державними ресурсами», повелися з чужою приватною власністю за правом феодала. Забезпечити поставки нафти «уряди та президенти» так і не зуміли, зате спрацювала стара звичка відбирати і ділити. Так, 10 жовтня 1992 року на ім’я директора Лисичанського НПЗ В. Гурюнова
надійшла урядова телеграма
за підписом тодішнього Прем’єр-міністра Леоніда Кучми: «Незалежно від джерела одержання нафтової сировини, з метою зниження найгострішого дефіциту пального в Україні, для забезпечення збирання пізніх сільгоспкультур і особливо цукрового буряка, прошу вас під персональну відповідальність забезпечити направлення всього виробленого в жовтні—листопаді автобензину та дизельного палива тільки під державні потреби». Відчуваєте пафос моменту? Забрати для «державних потреб», а особливо для порятунку цукрового буряка! Наче «Агрокомплекс», уклавши з колгоспами угоди про поставки пального, спрямовував його таким чином на антидержавні потреби. А куди подівся експортний мазут, так зване технологічне паливо Е4 у кількості 128,6 тис. тонн — адже воно в Україні не використовується? Але що сталося, те сталося. «ЛиНОСу» треба було лише розрахуватися з «Агрокомплексом». Проте керівництво «ЛиНОСу», використовуючи урядову телеграму як важіль впливу, спочатку взагалі намагалося уникнути погашення боргу.
Верховний Суд давно все роз’яснив
Але жодна урядова телеграма не може скасувати статтю 41 Конституції України, яка гласить, що право приватної власності є непорушним. Чи, може, ми не так трактуємо конституційні норми? Щоб прояснити це, звернулися до постанови пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя». Вона гласить: «Конституція України має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правого акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії». Пункт 16 цієї постанови передбачає, що «суди мають суворо додержуватися передбаченого статтею 56 Конституції України права особи на відшкодування за рахунок держави матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень». Пункт 17 конкретизує процедуру вирішення суперечок, що випливають з права приватної власності, а саме: «Суди повинні виходити з положень статті 41 Конституції про те, що це право є непорушним і ніхто не може бути протиправно його позбавлений. Примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, які встановлені законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості (крім умов воєнного чи надзвичайного стану, коли можливе наступне відшкодування)». Як ми знаємо, на час державної реквізиції нафтопродуктів в Україні не було ні воєнного, ні надзвичайного стану. Так само, як не було відшкодовано вартості нафтопродуктів. Здається, простішої справи не буває.
За «нафтові плями» взявся арбітраж
Тож коли за «нафтові плями» на репутації «ЛиНОСу» взявся арбітражний суд, кредитору здавалося, що з його допомогою вдалося дійти компромісу. А щоб підприємство, яке на той час мало проблеми з поставками нафти, могло працювати та розраховуватися з боргами, «Агрокомплекс» за обопільною угодою поставив на «ЛиНОС» ще 150 тисяч тонн нафти. При цьому в договорі особливо наголошувалося, що передана на переробку нафта є виключною власністю «Агрокомплексу». Проте кредитор не тільки не дочекався обіцяного повернення боргу, а через деякий час отримав повідомлення, що нафтопродукти, виготовлені з його «виключної власності» безоплатно передані «Луганськнафтопродукту». Після цього колесо закрутилося у зворотний бік — «ЛиНОС» знову «забув» про обіцянки розпочати стабільне погашення боргу. Мало того, боржник розгорнув шалену кампанію проти кредитора: після його листів на ім’я Президента створювалися робочі групи, підключалися податківці, служба безпеки... І всі вони, замість дошукуватися,
куди зникли нафтопродукти
та хто на цьому нагрів руки, шукали компромат на кредиторів. Наприклад, у 1998 році тодішній Прем’єр-міністр Валерій Пустовойтенко доручив СБУ «прослідкувати діяльність» кредиторів. Одне слово, влада, яка спричинила виникнення боргу, шукала зачіпок, які дали б змогу відцуратися від його повернення. І все це подавалося як захист інтересів держави.
Проте численні рішення арбітражного суду (справа налічує 57 томів) констатували: «ЛиНОС» справді не розрахувався за поставлені «Агрокомплексом» 375 тисяч тонн давальницької нафти. А що боржник продовжував ігнорувати справедливі вимоги кредиторів, останні були просто змушені, наголошуємо на цьому, порушити справу про банкрутство ВАТ «ЛиНОС». До того ж кредитори прагнули не так банкрутства «ЛиНОСу», як намагалися привернути увагу до проблеми та знайти шляхи її розв’язання з урахуванням інтересів усіх сторін. У 1997 році, як наслідок незаперечних фактів та судових рішень, «ЛиНОС» таки підписав з «Агрокомплексом» угоду про порядок та умови погашення боргу в сумі 225 млн. гривень. Здавалося, далі піде нормальна робота в рамках досягненої угоди. Тим паче що кредитор пішов на істотні поступки: відмовився від повного стягнення пені та штрафів (навіть від уже нарахованих судом і передбачених чинним законодавством), реструктурував на п’ять років борг. Крім того, угода передбачала можливість повернення боргу нафтопродуктами або поліпропіленом. У підписаній угоді було встановлено додаткову можливість зменшити виплати — якби боржник до 31.12.1999 року погасив 90 відсотків боргу, то це означало б, що він цілком виконав свої зобов’язання. Та «ЛиНОС» дотримувався угоди лише півроку. А далі його керівництво знову вдалося до апробованої тактики: розсилання листів керівництву держави з черговим проханням «з’ясувати питання правомірності вимог кредиторів», які домагаються банкрутства підприємства. Мовляв, «Агрокомплекс» намагається збагатитися за рахунок збільшення боргу на юридичних підставах. Але, що найголовніше, всупереч судовим рішенням, ця тактика знаходила підтримку. Фактично можна припустити, що підтримка керівництва держави заохочувала «ЛиНОС» до ігнорування судових рішень та, відповідно, розвалу підприємства. А «спецоргани» знову до «десятого коліна» перевіряли бізнес-структури кредиторів, і більшість із них уже давно припинили своє існування. Дехто під цим тиском відмовлявся від своїх претензій, але не «Агрокомплекс». Бо був цілковито впевнений у власній правоті. Та й не тільки він. Не було сумнівів і в Держнафтогазпрому України, який, пропонуючи у 1999 році план виведення «ЛиНОСу» з кризового стану, зазначав: «У Вищому арбітражному суді України знаходиться на розгляді справа про оголошення ВАТ «ЛиНОС» банкрутом. На даний час в якості кредиторів виступають 12 господарюючих суб’єктів України з борговими вимогами на загальну суму близько 1 млрд. гривень. За повідомленням ВАСУ, суд вичерпав усі процесуальні можливості для врятування боржника від ліквідації як банкрута і пропонує в числі урядових заходів з виведення АТ «ЛиНОС» з кризового стану врахувати пропозиції кредиторів, які не ставлять за мету ліквідацію АТ «ЛиНОС», а зводяться до поступового погашення боргів відповідно до узгоджених графіків відвантаження готових нафтопродуктів». А урядові заходи, що їх пропонував Держнафтогазпром, були потрібні насамперед тому, що керівництво «ЛиНОСу» своїми діями навіть швидше від кредиторів штовхало нафтогіганта до банкрутства, бо якщо в 1990 році тут переробляли 21,8 млн. тонн нафти, то в 1998-му — 1,7 млн. тонн. Адже із підприємством, яке ігнорувало право приватної власності, ніхто не хотів мати справи. Чи не це стало головною причиною стрімкого колапсу нафтогіганта? І хто, як не Генпрокуратура, має відвести усі сумніви та підозри у природності доведення «ЛиНОСу» до стану, коли «збережене на ньому і маловикористовуване обладнання для виробництва бензину А-98 і поліпропілену» (за оцінкою представника нинішнього власника «ЛиНОСу», першого віце-президента ТНК Віталія Ткачова. Бюлетень «Газ і нафта» № 9, 2000 рік), в яке закладено вельми прогресивні американські та італійські технології,
стали називати «купою металобрухту»
Щоправда, якщо врахувати, що ТНК за 67 відсотків акцій «ЛиНОСу» заплатила 10 млн. доларів (та, як висловився голова Фонду держмайна України Олександр Бондар, зобов’язалася погасити найнеобхідніші борги підприємства), то можна дійти висновку — навіть у вигляді «купи металобрухту» НПЗ коштував би дорожче. А тут — «нове обладнання», де тільки лінія з виробництва поліпропілену, збудована в 1994 році, оцінюється значно більше від 112 млн. доларів, котрі у 1992 році «ЛиНОС» під гарантії уряду взяв у «Вестдойче Ландесбанку» (ВДЛБ). Значно більше тому, що крім кредиту підприємство вклало у це будівництво ще 48% власних коштів. От і порахуйте. Загалом у 1997 році «ЛиНОС» оцінювали в 1 млрд. доларів. А вже перед самим конкурсом навіть ФДМУ оцінював його в 300 млн. доларів.
До речі, саме необхідністю повернення кредиту та чималих відсотків перед ВДЛБ, влада й аргументувала потребу термінового продажу «ЛиНОСу» іноземному (читай російському) інвестору. При цьому цілковито ігнорувалися законні, підтверджені судами майнові вимоги українських кредиторів. Зрозуміло, що українські підприємці були проти такого розвитку подій і за їх наполяганням арбітражний суд до розв’язання проблеми повернення боргу внутрішнім кредиторам заборонив вчиняти будь-які дії стосовно відчуження та зміни статусу акцій ВАТ «ЛиНОС», що перебувають у державній власності. Це було абсолютно справедливе і правове рішення суду. Та після цього
на арбітраж став чинитися шалений тиск
Невдовзі арбітражні бастіони впали і голова ВАСУ Дмитро Притика, не беручи справу до свого провадження, тобто не виступаючи як суддя, скасував рішення суду, відкривши тим самим шлях до продажу акцій «ЛиНОСу». Але цим було порушено засадничі принципи правосуддя, бо скасувати рішення суду про зняття накладеного арешту на акції можна було лише ухвалою судді (колегією суддів), але ніяк не одноосібним рішенням, нехай навіть голови ВАСУ. Бо чинне законодавство не надає голові ВАСУ повноважень скасовувати ухвалу, винесену суддею або судовою колегією. Стаття 129 Конституції гласить: «Судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних». А в статті 124 зазначається: «Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються». Тож з цього випливає, що проданий ТНК
пакет акцій «ЛиНОСу» досі перебуває під арештом
і будь-який справедливий суд, на який не чинитимуть тиску, це легко доведе. Гадаємо, про це знає і голова ВАСУ Дмитро Притика. Принагідно нагадаємо, що саме він у 1998 році в інтерв’ю «Галицьким контрактам» називав справу «ЛиНОСу» найпоказовішою, бо «саме завдяки авторитету ВАСУ вдалося зібрати всіх кредиторів і знайти шляхи вирішення проблеми». Під впливом яких обставин пізніше змінилася його точка зору? Можливо, вирішальний вплив мало доручення Президента України «розібратися», бо «при таких судах» (котрі приймали справедливі рішення на користь кредиторів) державі не вдавалося одним махом позбутися проблем, які вона сама і створила. Але у кредиторів не було іншого виходу в ситуації, коли держава вирішила викинути їх за борт як зайвий баласт, бо умови приватизації, які розробив Фонд держмайна України, не передбачали повернення майбутнім власником «ЛиНОСу» боргів перед українськими підприємцями. Саме тут і проявився весь цинізм влади стосовно вітчизняного бізнесу. Це ставлення дуже промовисто ілюструє висловлювання голови ФДМ Олександра Бондаря («Українська інвестиційна газета» № 26, 2000 рік) про критерії вибору переможця конкурсу: «По-перше, ми хотіли отримати за держпакет акцій не менш як 50 млн. грн. По-друге, перекласти тягар кредиторських боргів з плечей держави на плечі приватного інвестора — це перш за все борги за кредитом та проценти перед ВДЛБ. По-третє, повернути кошти державі в особі Міністерства фінансів, яке вже гасило кредит «ЛиНОСу» перед ВДЛБ, а це майже 19 млн. євро. По-четверте, погасити борг у розмірі 14 млн. 900 тис. гривень перед Пенсійним фондом, Держбюджетом і працівниками заводу». А як же борги перед постачальниками давальницької нафти? Їх заяви про необхідність повернення боргу та блокування з цією метою акцій О. Бондар назвав «антидержавними» та додав: «Тим більше, що коли ми продаємо державний пакет акцій, то повинні погасити борги виключно перед державою, а не ті борги, які утворилися в акціонерного товариства «ЛиНОС» перед приватними кредиторами. (...) Ми обмежились найнеобхіднішими боргами, які склали 437 млн. гривень. Якби додати сюди всі борги перед приватними структурами — ціна сягнула б 1 млрд. гривень і бажаючих придбати цей пакет просто не було б». Ось так державний чиновник «дбає» про державні інтереси. Але як тоді бути з «державними потребами», під які в 1992 році реквізувалося пальне, що належало «Агрокомплексу»? Забиралося іменем держави та з порушенням законів. А тепер, з’ясовується, держава про це знати не бажає. Мовляв, розбирайтеся з відкритим акціонерним товариством «ЛиНОС». Але кредитори пам’ятають, що основним акціонером ВАТ на момент виникнення боргу була держава. Пам’ятають тому, що кредитори тим і відрізняються від боржників, що мають кращу пам’ять. І хто б після приватизації не став господарем «ЛиНОСу», залишається принцип правонаступності і відповідальності перед кредиторами, тим паче що держава і визначає того, хто буде правонаступником. До речі, 3 березня 2000 року голова ФДМУ О. Бондар, інформуючи голову ВАСУ Д. Притику про створення робочої комісії з продажу державного пакета акцій «ЛиНОСу», писав: «Опрацьовуються умови проведення конкурсу, які передбачатимуть способи погашення переможцем конкурсу всієї кредиторської заборгованості ВАТ «ЛиНОС». (...) Враховуючи вищезазначене, фонд вважає, що заборона арбітражного суду на проведення конкурсу призведе тільки до затягування питання погашення боргів підприємства. (...) Крім того, враховуючи практику банкрутства підприємств на сьогоднішній день, фонд не вбачає можливим задоволення всіх вимог кредиторів через банкрутство підприємства». Отже, тогочасна позиція ФДМ зрозуміла — конкурс передбачає погашення його переможцем всієї заборгованості. Та якщо під час організації та проведення конкурсу з продажу «ЛиНОСу» заступник голови Фонду держмайна Вадим Васильєв заявляв, що «проблема заборгованості існує, ми не звільнимо покупця від зобов’язань «ЛиНОСу», ніхто не каже про розтоптування прав власника», інші організатори проведення конкурсу не заперечували існування заборгованості перед внутрішніми кредиторами та переконували, що потенційні інвестори, які братимуть участь у приватизації заводу, не відмовляться від погашення заборгованості, то незабаром представники нового власника — Тюменської нафтової компанії,
підбадьорені «державною підтримкою»
українських високопосадовців, повели мову про те, що «борги перед «Агрокомплексом» роздуті» та що вони є наслідком «недбайливого менеджменту заводу» (виконавчий директор ТНК Генріх Хан). Тобто, іншими словами, спочатку Фонд держмайна, посилаючись на колосальні борги підприємства перед кредиторами, знизив вартість пакета акцій «ЛиНОСу» до 487 млн. гривень (за реальної вартості підприємства на рівні 5 млрд. гривень), а потім новий власник, що таким чином за безцінь придбав стратегічний об’єкт, зігнорував кредиторів, на борги перед якими посилався Фонд держмайна, зменшуючи ціну пакета акцій. Приблизно за такою схемою іспанські конкістадори міняли дешеві прикраси на золото тубільних народів Америки. Тож і не дивно, що за останні десять років в Україні приватизовано державної власності на 120 млрд. доларів, а до бюджету надійшло лише 4 млрд. Саме час писати історію «конкістадорної приватизації» в Україні.
Проте історію боргу Лисичанського НПЗ перед «Агрокомплексом» ще рано списувати до архіву. Хоч дехто й намагається це зробити. Наприклад, у Вищому господарському суді утилізовано дві перші судові справи, на основі яких виносилися рішення про повернення «Агрокомплексу» нафтопродуктів з належних йому 375 тисяч тонн давальницької нафти.
Але про це — в наступному номері.
