Союз меча і... пера

Отже, як ми з’ясували в попередній публікації, дякуючи Центру імені Маршалла, обмін «люб’язностями» прокурорського слідчого і журналіста з приводу рівня організованої злочинності і корупції в Україні завершувався нагодою пошукати рецепти зближення силовиків і журналістів.

Чого варта лишень одна типова плутанина з наданням правоохоронним відомством інформації та її оцінкою в ЗМІ. Скільки разів журналістові доводилося чути: «Ми тобі дали інформацію, а що ж ти написав?!». З’ясовується: інформацію виклав без перекручень, а ось висновки автора публікації правоохоронців не влаштовують... Ішлося також і про потребу зведення до розумного мінімуму конфіденційної інформації, гнучку акредитацію представників мас-медіа відомчими прес-службами, цілодобові «гарячі телефони», здатні відповісти на п’ять елементарних журналістських запитань: що? де? коли? як? хто? (або ж хоча б мотивовано пояснити неможливість дати відповідь).

Хоча істини не такі вже й прописні. Ось один із прикладів. Відома Харківська правозахисна група, готуючи аналітичні випуски інформбюлетеня «Права людини», зробила офіційні письмові запити до усіх обласних прокуратур про кількість скарг на незаконні дії працівників органів внутрішніх справ. «Наш запит, — читаємо у бюлетені №8 (264) за 2002 рік, — залишили без відповіді, грубо порушивши ст. 40 Конституції України і ст. ст. 28, 29, 32 Закону України «Про інформацію» прокуратури 13 областей...». Причому, як зазначається далі, з цих тринадцяти шість відмовили в наданні інформації, мотивуючи різними причинами, в тому числі і її начебто конфіденційністю. Не набагато краще відповіли правозахисникам і регіональні управління Міністерства внутрішніх справ. І це тоді, як протизаконне ненадання інформації, умисне її затримання чи надання неповної державними органами, їх посадовими особами також кваліфікується як корупційне правопорушення, відповідальність за яке передбачена Законом України «Про боротьбу з корупцією».

Запам’яталася досить несподівана порада одного із закордонних силовиків, яка, на перший погляд, здавалася неприйнятною для амбіційного журналіста. Він пропонує уникати... ексклюзивності у подачі серйозних викривальних матеріалів і, отже, «не викликати вогонь» можновладців лише на одне видання. Керуйтесь, мовляв, правилом: не смикайте тигра за хвіст, не пересвідчившись, що клітка закрита.

Логіка «залізна» — це справді спосіб уберегтися від зайвих неприємностей. Але ж тоді доведеться обійтися без «наркотика» журналістики — сенсаційності. А як бути зі здоровими амбіціями, без яких класних «акул пера» не виростає? І з клітками для «тигрів» через нинішню кадрову політику в державі проблемка — часто чиновник — герой викривальної статті чи телепередачі замість грат отримує ще вище посадове крісло.

Цікаво, що одна з робочих груп конференції так і не зуміла відповісти на запитання про можливі шляхи співпраці ЗМІ і силовиків у боротьбі з корупцією, бо, як було сказано, в їхніх державах оприлюднення будь-яких фактів правоохоронцями можливе лише після завершення слідства у справі. А в багатьох журналістські статті неприйнятні у суді як докази, а тому судової перспективи не мають.

— Не варто впадати у відчай, — радив пан Норберт Бауер з відділу спецслужби розслідувань міністерства оборони ФРН. Здійснюючи приховане розслідування фактів корупції у бундесвері, його служба також позбавлена права коментувати будь-які повідомлення на цю тему в ЗМІ. То прерогатива прокуратури, до котрої в разі здобуття відділом достатніх підтверджень, передають матеріали прихованого слідства. Однак це не завадило правоохоронцям розслідувати, а пресі посмакувати факти корупції під час поставок в Аравію розвідмашин «Фукс» з мільйонними «відкатами» посередників високопоставленому бундесверівському чиновникові в ранзі заступника міністра...

Та хоч би там як, живемо у суперцікавий час. На жодному іншому історичному відтинку чесний і амбіційний журналіст не матиме стільки можливостей «закрастися» в загороджений город відомства чи й навіть клану. Не лише тому, що у деяких — прозорі кордони. Тому, що робити невидимі перелази в цих кордонах мусять самі правоохоронці. Ніщо так не спонукає принципового і чесного слідчого, оперативного працівника таємно чи відчайдушно відкрито апелювати до інших гілок влади, впливових громадсько-політичних об’єднань громадян, як корумпованість самої правоохоронної системи.

За моїми спостереженнями, в Україні, після затяжного періоду визнання існування організованої злочинності і корупції та силового приструнювання рекетирських угруповань, підійшли до третього етапу боротьби з мафією. Він спричинений очевидним зрощенням криміналу і політики — вчорашні кримінальники і тіньові товстосуми сьогодні видають себе за політичних рятівників нації, а у відомих політиків, насамперед з вищих органів влади, прорізається кримінальна суть «білих комірців». Самотужки відділити зерно від полови правоохоронним органам не вдається. Отут би й згадати про тандем силових відомств і ЗМІ!

На конференції у Страусберзі неодноразово з різних боків підходили до ідеї вироблення кодексу стосунків працівників силових структур і ЗМІ. У деяких державах щось подібне уже є. Та чи то панацея! Переконаний: найнадійніший «кодекс» для такої співпраці — дорожити офіцерською честю представника силового відомства, з одного боку, і чесним журналістським ім’ям — з другого.

У такому разі журналіст готовий зрозуміти будь-кого з держчиновників, якщо останній, навіть попри бажання «не висовуватися», усвідомлює те, на чому наголошував шанований «важняк» Норберт Бауер, оцінюючи позитивні наслідки висвітлення пресою ходу боротьби силових відомств з корупцією: громадськість бачить, що факти корупції розслідуються; що державі нічого приховувати від народу; що.... Що ми в цій боротьбі з корупцією і оргзлочинністю — по один бік барикад...

Для сприйняття порядним чиновником журналіста також необхідні принаймні дві очевидні і позадискусійні речі:

а) журналіст, який пише на правоохоронні теми, зобов’язаний перевірити отриману з неофіційних джерел інформацію;

б) журналіст, висвітлюючи антимафіозну тему, не повинен сам перетворюватися на борця з мафією, бо це справа професіоналів-силовиків.

Перше — не проблема там, де ЗМІ і правоохоронним органам (відомчим прес-службам) стачило розуму не провести між собою лінії фронту. Друге трапляється, коли правоохоронні органи лише імітують боротьбу з мафією і корупцією (найпромовистіший симптом: «замовних» посягань на життя журналістів більше, аніж на працівників спецслужб).

Не знаю, земляче, як тобі почувається після відвертостей пана Потебенька про боротьбу з «не знаю чим» і як загалом чується «слідчому цвіту» твого відомства після зміни новим Генпрокурором практично усього складу слідчо-оперативної групи з розслідування справи Гонгадзе (це таки яскрава оцінка зробленого!). Незалежно від того, залишився ти в «обоймі» чи ні  після цієї «утряски» — я готовий до продовження діалогу.

Знаєш, пошкодував лишень, що окрім цифр, фактів і власних книг, які допомагали нам дискутувати про рівень організованої злочинності і корупції в Україні, ми не вчинили простіше, за прикладом двох наших проворних земляків-аграрників. Якось, вирушаючи, як оце ми, до Німеччини, вони прихопили у пробірках подільського чорнозему. Німецькі бауери розглядали ту земельку, нюхали, знімали якісь проби і схвально прицмокували: фантастичний грунт!

— Ми маємо в оренді сотні гектарів цього чорнозему, дешеву робочу силу — вкладайте інвестиції, матимемо нечуваний зиск, — пропонували їм українські гості.

— Найн! (ні!), найн! — поспішливо віднікувалися бауери. — Іn Ukraіnen — korrupcіon!

Це також оцінка! Либонь, найоб’єктивніша.

 

Для довідки. Центр імені Джорджа Маршалла зі штаб-квартирою в гірському Гарміш-Партенкірхені (ФРН) було урочисто відкрито 1993 року як Європейський центр з вивчення питань безпеки. В основі цього трансатлантичного (американо-німецького) військового навчального закладу — принципи, на яких базується концепція американського державного і військового діяча Джорджа Маршалла про розвиток Європи після другої світової війни (так званий план Маршалла). Центр, на який працюють більш як 25 професорів з різних країн світу, пропонує конференції розробку науково-дослідницьких програм, заняття з країнознавства і курси вивчення іноземних мов для військових і цивільних фахівців. За попередніми даними, через цей навчальний заклад пройшло більш як 7 тисяч осіб (у тому числі і генерали та адмірали, парламентарії) з понад 40 держав Євразії. До речі, найбільше серед них — представників Росії, України, Румунії.