Журналістські роздуми, прискорені участю в міжнародній конференції про роль ЗМІ і силових структур у боротьбі з корупцією, що наприкінці минулого місяця відбулася у м. Страусберг під Берліном
На запитання колег-газетярів про враження від закордонного відрядження я втомлено відповідав: «Таке відчуття, наче побував у ворожому тилу». Не повірите, але мав на увазі не оточення натівських вояків (з ласки організатора заходу Центру ім. Маршалла ми упродовж тижня дислокувалися на території бундесверівської академії), а... своїх співвітчизників з правоохоронних органів.
— Ви, преса, завжди поспішаєте поперед батька в пекло, часто подаєте неперевірену інформацію, в усіх високопоставлених чиновниках бачите корупціонерів.
— А ви, правоохоронці, зловживаючи поняттям таємниці слідства, приховуєте очевидне, часто-густо під тиском згори не доводите розслідуванння резонансних справ до логічного завершення, не вмієте скористатися допомогою ЗМІ у розкритті злочинів.
Називається побалакали. Як Шура Балаганов з Паніковським: «Ти хто такий?» — «А ти хто такий?»
Найнепримиреннішим моїм опонентом виявися досвідчений слідчий-«важняк» з Гепрокуратури. Як з’ясується згодом —мій одноліток з сусіднього села родом, якому, як і мені, допомагала «вибиватися в люди» одна вчителька. Веду до того, що одного поля ми ягоди, з одного чорнозему виросли, у нього й повернемось на життєвому заході. Виходить, ділити нам нічого, ні колись, ні нині, тим паче, що у принципового і сумлінного працівника силового відомства та такого самого журналіста і ворог-бо спільний: корупціонери, казнокради, хапуги.
Та от лишенько, відомства у нас принципово різні. Силові органи — структури закриті, корпоративні, ієрархічні, їх святая святих — збереження конфіденційної інформації. І, навпаки, ЗМІ — неієрарховані структури вільнословів, налаштовані на здобуття і оприлюднення сенсацій, підозрілі до великих і закритих організацій...
Пригадую «союз меча і пера» на початку дев’яностих, коли стара номенклатура силових відомств заперечувала виникнення спочатку в СРСР, а потім у суверенній Україні корупції і організованої злочинності. Тоді преса, і насамперед «Голос України», відчайдушно підтримали прогресивно мислячих правоохоронців і науковців, стали на захист міліцейського Міжрегіонального управління боротьби з оргзлочинністю (генерал Шелудько, підполковник Клюшке і десятки інших принципових правоохоронців того часу не дадуть злукавити).
Цей союз дав тріщину на другому етапі протистояння здорової частини українського суспільства і тих, кого прийнято вважати його паразитами. Програвши теоретичну дуель (ВР таки прийняла закони «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю», «Про боротьбу з корупцією» тощо), силовики зі старим мисленням, на мою думку, вдалися до підміни понять. Замість викриття організованих злочинних угруповань кланово-мафіозного зразка бій було дано тривіальним злочинним групам. «Тут наводили факти про ліквідацію 12 тисяч злочинних формувань, у тому числі більш як 2 тисяч організованих, — докоряв правоохоронцям Леонід Кучма у 1994 році, після обрання його Президентом. — Але що це за угруповання? Троє п’яниць за пляшкою горілки змовилися і обікрали сусіда... Хто мені може пояснити, чому ми не змогли зліквідувати жодної з великих рекетирсько-мафіозних банд, котрі розділили на зони впливу і контролюють Київ, Донецьку, Дніпропетровську, Одеську, Львівську області, Республіку Крим?»
Невибагливу частину журналістської братії у той час щедро загодовували колись закритою, а відтак «майже сенсаційною» інформацією — побутовим кримінальним місивом (убили, зарізали, розчленували), за що кримінальним хронікам деяких відомих видань і досі хочеться присвоїти ім’я серійного вбивці Онопрієнка.
Щоправда, згодом правоохоронці таки наступлять на хвіст і серйозним рекетирським угрупованням, за гратами або у могилах опиняться різноманітні «фашисти», «солохи» і «кримські братки». Але салюту перемоги не було чути. І зрозуміло, чому: доки приструнювали «грубих хлопців» з кастетами і «пушками» у руках, проспали ренесанс їхніх господарів — «білих комірців».
Останні не просто купили депутатські мандати, вивищилися у владних ешелонах, взяли в політико-економічну оренду цілі області, а то й регіони України. Вони створили і вдало розкрутили цілу мас-медійну імперію, здатну де тонко, а де зухвало прополоскати мізки будь-якому прошарку українського соціуму. Як правило, у таких нових виданнях, окрім «кримінального місива», можна почерпнути і серйозну антикорупційну інформацію. ...Але лише про олігархів-конкурентів.
«Залежні ЗМІ із засобу контролю народу за владою перетворюються у контрольний засіб влади над народом або у засіб контролю конкретних осіб чи груп (у т. ч. так званих кланів) над владою і народом», — стверджує наш постійний автор кандидат юридичних наук Микола Мельник у монографії «Корупція: сутність, поняття, заходи протидії». Тим паче (і це неодноразово наголошувалося на конференції), що самі ЗМІ можуть бути суб’єктами корупції. В Україні прикладів достатньо.
А коли так, то, скориставшись правом голосу, мусив нагадати на конференції представникам демократично розвинених суспільств — у своїх благородних намірах прискорити процес роздержавлення ЗМІ слід керуватися принципом лікаря: «Не нашкодь». Треба знати, що за нинішньої податкової системи в Україні, так і в багатьох інших пострадянських республіках, працівники бізнес-видань (чи то чисто бізнесових, чи то політичних партій), отримують зарплату «у конвертах». А це не що інше, як мимовільне корумпування журналістського корпусу, який, з одного боку, потрапляє у залежність до правоохоронних органів, з другого — до олігархічних кланів, які утримують ці видання.
Гаразд, мислю собі, облишмо комерційні чи партійні видання з-під олігархічного крила — запитаймо себе, чому ж тоді не заростає травою траншея (щоб не сказати — прірва) поміж державними структурами і державними (бюджетними) виданнями? Марне шукати локальну заковику в часто натягнутих стосунках одних лише відомчих прес-служб і ЗМІ. Хоч і тут є про що поговорити. Важко зрозуміти полковника-керівника прес-служби одного з силових відомств (журналіста за фахом!), який шикає на тебе в неофіційній бесіді (за «чаркою чаю») з закордонними колегами про касетний скандал в Україні. Як ти, докоряв він потім мені, можеш так відверто висловлюватись і цим принижувати імідж своєї держави?!
Що тут вдієш, доводиться робити поправку на різне розуміння українського патріотизму — френч вузьковідомчого поняття ніколи не налізе на широку загальнодержавну фігуру. І річ тут не лише в якихось особистих рисах кожного з нас. І не в одній лише відомчій приналежності — за великим рахунком і я також відомчозалежний, адже парламентська газета має захищати інтереси однієї з гілок державної влади.
Cуть не так у природі самих відомств, як у позиції їх керівників. Чи може представник парламентского видання мати радикальніший вигляд на тлі виступів у ПАРЄ опозиційно налаштованого парламентарія Сергія Головатого чи Степана Хмари? Чого не скажеш про генералів — силовиків, для яких на таку свободу слова — табу. То що вже вимагати від підлеглих їм речників! І навпаки, уявімо на мить, що зоставалося б робити прес-службі прокурорського відомства, якби Михайло Потебенько зробив своє сенсаційне зізнання на кшталт того, що він не знає, що таке корупція ще в часи керівництва Генпрокуратурою, а не через кілька місяців після обрання депутатом. Працівникові прес-служби з юридичною освітою, який знає закони, просто, даруйте, заціпило б, а його колезі з іншою освітою достатньо було б відкрити закони про боротьбу з корупцією, про держслужбу і прочитати відповідні визначення — чорним по білому.
Але як вони мали б реагувати офіційно? Мовчання тут було б справді золотом, а в іншому разі довелося б або доводити, що журналісти неправильно керівника зрозуміли, або ж і собі називати біле чорним, а чорне білим. Спробуй тут співпрацюй.
Вбачаючи у представниках мас-медіа конкурентів, а не союзників, деякі силові відомства пробували знайти вихід у «задраянні наглухо» своїх відомчих дверей. Себто жити за принципом: «Найкраща новина — її відсутність». «Не вийде!» — застерігали учасники конференції під Берліном. «Якщо військові не підгодовують ЗМІ інформацією, то останні її вигадують або ж відігруються на інших підходящих об’єктах», — ділився роздумами пан Янош Барабаш, перший секретар посольства Угорщини в Румунії. У мас-медіа своя логіка. Коли в одній з натовських армій «пішли в біги» дезертири, то більшими героями газет і телеекранів стали не втікачі, а офіцери, які приховали цей факт від громадськості.
«Чи є співпраця між силами безпеки і ЗМІ? — риторично запитував начальник Академії збройних сил ФРН з інформації і комунікації полковник Рольф Ціммерман і тут же відповідав: «І так, і ні...». Хоча інформація, нагадував він, — категорія конституційна, цензура заборонена. Державна установа зобов’язана інформувати громадськість... І тут державний чиновник мусить шукати шляхи для співпраці з пресою».
«Коли я був урядовцем, — ділився думками доктор Альберт Пірс, який свого часу працював помічником і радником міністра оборони США, а потім військовим кореспондентом «NBS News» та в Національному інституті військової справи, — то одним поглядом дивився на ЗМІ, коли ж став вільним (від чиновницького обов’язку? — А. Б.), зрозумів, що уряд не завжди правильно оцінює потенціал ЗМІ». На підтвердження — досить вдалий приклад полковника Ціммермана: фактор відомого інформагентства CNN — це фактор 16-го члена Ради безпеки, або, як казав хтось із великих, — ми (держава) перемогли тоді, коли про це повідомило CNN. Сказано ж: сила преси в демократичному суспільстві поступається лише силі народу.
Дякувати Центру ім. Маршалла, ще раз пересвідчилися у цих та інших прописних істинах під час пошуку рецептів зближення силовиків і журналістів. Яких саме рецептів — про це читайте в наступному числі «ГУ».
