Приїжджаючи на Південне узбережжя Криму за часів Союзу коли не щороку, то через рік неодмінно, завжди з насолодою поринала у пряні пахощі південного різнотрав’я. От і десять років по тому з дитиною, котра вже підросла і сприймає навколишній світ так не по-дитячому, я опинилася в полоні пахощів одразу на Сімферопольському вокзалі — пахощі сухих гірських трав оточували зусібіч. Та на цьому все колишнє й закінчувалося.

Занурившись у море, ми забули про втому й некомфортність дороги — попереду був Крим, знайомий мені і ще не бачений моїм дитинчам. Так хотілося їй показати й розповісти, на якій землі і в яких місцях ми відпочиватимемо, що побачимо найближчими днями і чого можемо так і не спізнати.

Сонячна стежка, яку частіше називають Царською і яка слугувала Романовим для пішохідних прогулянок, нам також сподобалася. І хоча ми так і не побачили обладнані чайні будиночки і фонтанчики з питною водою на своєму шляху довжиною майже в сім кілометрів, все одно мали задоволення, вирушивши пішки до Лівадії.

У Лівадійському палаці відкрито зали, присвячені не тільки Ялтинській конференції, як було колись, а й зали другого поверху, де у фотодокументах, особистих речах та експонатах показано відпочинок і перебування царської сім’ї Романових у Криму. Відбудована і відкрита церква у палаці приваблює затишком, а парк — доглянутістю і простором для прогулянок. Дитині, воно й зрозуміло, найбільше сподобався сокіл, з яким можна було не тільки сфотографуватися, а й погратися в соколино-дитячі ігри. Прогулявши в Лівадії більш як півдня, відчули, що відпочили справді по-царськи.

А попереду на нас чекала не менш захоплива поїздка — до Севастополя і Херсонеса.

Північна бухта в Севастополі, до якої раніше й наблизитися було заборонено, відкрила свої води для екскурсантів. Все можна — підплисти на катері впритул до корабля з мальтійським прапором, знімати не тільки Чорноморський флот, а й маленький підводний човник, що притулився до пірса, відчути себе учасником подій, а не телеглядачем морського шоу.

Херсонеський храм Св. Володимира, на руїнах якого я колись бувала, відновлено з руїн і попелу. Хоча й досі в риштуванні й не до кінця розписаний, захоплює своєю красою і величчю.

Даша, уважно слухаючи екскурсовода в Херсонесі, ніяк не могла збагнути — чому колони стоять без даху і не можна стрибати по камінцях. Хотілося блукати руїнами, всотувати в себе дух давнини, та кримське сонце змушувало шукати прохолоди, купатися в морі й загоряти, що ми й робили під мурами античного міста, відчувши себе його мешканцями.

Крим, який відбудовує свої храми, дедалі частіше приваблює не тільки природою, морем і кліматом, а й культурними цінностями. Фороську церкву, котру видно і з дороги, найкраще споглядати з височини Байдарських воріт — на скелі в обрамленні гір і моря вона нагадує сяючу перлину. А ще не так давно тут були складські приміщення.

Відпочити від доріг, переїздів та екскурсій ми з Дашею вирішили, взявши участь у невеличкому дитячому сходженні на гору Ай-Нікола, на вершині якої козацтво нещодавно спорудило хрест. Дитячим сходження назвали тому, що серед учасників було семеро дітлахів віком від трьох до дев’яти років. Яке приємне було здивування маленьких туристів, коли вони відзначили солодким пікніком дев’ятий день народження моєї доні.

А ще в Криму, крім подорожей та екскурсій, було літо, море, пляж, сонце, нічне купання при місяці, полювання на мідій, ловля крабів і стрибання з вишки. І все це можна назвати одним словом — відпочинок, хоча на власне відпочинок бракувало часу. Хотілося їздити, дивитися самій і показувати дитині, спілкуватися з людьми і вбирати в себе пахощі півдня, креветок, солоного моря й пекучого сонця.

А попереду була Ялта з усіма ознаками фешенебельного курорту — дорожнечею, гучною музикою на набережній, закликальниками до кафе і великим напливом людей, яскравим і вабливим для кожного прибульця ялтинським ринком.

Торкнувшись цивілізації, посмакувавши дорогезних напоїв і морозива, насилу відірвавши дитя від розважальних закладів на набережній, вирушили в Нікіту. Втомлені Ялтою і спекою, ми з невимовною насолодою походжали розбуялим красою розарієм, стежками між екзотичних квітів і дерев. Даша знайшла у хащах дерево, у дуплі якого можна було жити не тільки пташкам, а і їй, а ще її зацікавив бамбук — як із нього можна зробити вудочку. У дитини власний підхід до прекрасного.

За день до від’їзду вибралися до Массандрівського палацу. Мисливський будиночок, як його ще називають, приваблював до себе давно почутою легендою про те, що у підвалах Массандри збереглися винні погреби, закладені Олександром ІІІ, але й досі не знайдені.

Дарія, наслухавшись легенд і переказів, намагалася записувати до свого курортного нотатника заворожуючі назви — Кічкіне, Таврида, Байдаре, Ай-Петрі. За два тижні в Криму вона перейнялася духом стародавньої кримської землі, її історією і красою. Я хочу вірити, що у її житті, яке тільки починається, буде більше можливостей побачити різні гарні та історично пам’ятні місця, але хай Крим з його стародавністю і теплом, не тільки морським, а й людським, залишиться у ній уже змалечку.

Можна було чимало написати про те, що ціни до розпалу сезону почали підніматися одночасно з температурою повітря, що людей більшало, а отже, смуга пляжу вужчала, що пиво й прохолодні напої у кафе не встигали охолоджуватися, бо були раз у раз затребувані курортниками. Та хай про це напише хтось інший. А я залишу у своїй пам’яті пахощі квітучих дерев і жовто-рожеві кактуси під вікнами нашого санаторію.