То неправда, коли циніки кажуть, що історія нічому не вчить. Вчить вона, якщо, звичайно, на неї зважати, не піддаючись кон’юнктурним потребам.
Хоч яка тривіальна ця сентенція, вона спадає на думку, коли чуєш заклинання можновладців про «європейський вибір» України як безальтернативний доленосний шанс для неї. І на доказ цього роблять посилання на історію. Радник Президента А. Гальчинський, наприклад, пише про «європейський вибір»: «Такий вибір викристалізовується з історії нашого народу, його ментальності та демократичних традицій, грунтується на законному прагненні нинішнього покоління бачити свою державу невід’ємною частиною єдиної Європи».
За такого тлумачення історії можна подумати, ніби Європа розвивалася як єдине ціле, включаючи Україну як її частину. Але чи це відповідає дійсності? Так, географічно Україна — частина Європи і навіть її географічний центр. Проте геополітично і цивілізаційно історія України складалася в іншій системі координат, ніж історія західноєвропейських країн, а саме вони маються на увазі, коли йдеться про Європейський союз, євроінтеграцію, європеїзм тощо.
Сьогодні ці країни вірізняються облаштованістю і якістю життя, ефективністю і культурою внутрішнього виробництва, високими доходами на душу населення. Вони — донори у світовому розвитку; їхні капітали задіяно в транснаціональних корпораціях і банках, Міжнародному валютному фонді і Світовому банку, регіональних і спеціалізованих фінансових і комерційних структурах. Вони входять до горезвісного «Золотого мільярда», і вся решта світу є їхніми боржниками.
Наші євроінтегратори всіх мастей видають це за результат самодостатньої спроможності капіталізму як суспільно-економічної системи. Але у сьогоднішньому капіталістичному світі привілейованою є лише група західноєвропейських країн, не рахуючи США. Чому так сталося?
Відповідь знайдемо, перегорнувши сторінки історії. Ще донедавна, до другої світової війни, західноєвропейські країни були метрополіями неосяжних імперій, експлуатуючи природні і трудові ресурси заморських колоній, що за кількістю населення більш як у півтора разу перевищували самі метрополії. Складалися імперії не водночас. Протягом століть змінювалися позиції кожної з них у колоніальному світі, проте незмінним залишалося їх сукупне панування над цим світом.
Початок процесу зовнішньої експансії західноєвропейських країн було покладено ще за часів середньовіччя. Це були хрестові походи XІ—XІІ ст. Протягом трьох століть (1096—1270 рр.) католицька Європа вісім раз піднімалася на штурм Сходу. Робилося це під виглядом «визволення гроба Господня від невірних», а насправді то був масовий викид «зайвих людей» у феодальному суспільстві.
До того ж їх використовували для експансії і грабунку інших країн, більш розвинених на той час, ніж Західна Європа. Внаслідок цих мародерських походів було загальмовано економічний і культурний розвиток країн, що стали їх жертвами. Зате у самій Західній Європі це дало імпульс для розвитку товарно-грошових відносин.
З кінця XV ст. почалися «великі географічні відкриття». Західноєвропейські країни здійснювали експансію за моря і океани. Вона супроводжувалася тотальним пограбуванням і поневоленням завойованих народів, руйнацією їхньої унікальної цивілізації. Жертвами на Американському континенті, зокрема, стали державні утворення ацтеків, майя, інків, які збагатили світ небаченими на той час сільськогосподарськими культурами, ремеслами, образотворчим мистецтвом. Був паралізований розвиток багатьох народів Південно-Східної Азії і Океанії, які опинилися на шляхах колонізаторів.
Гортаючи сторінки історії цих завоювань, довідуємося й про таке прибуткове для колонізаторів злочинне заняття, як работоргівля. Тривала работоргівля три з половиною століття. Попит на робочу силу задовольняли рабами, яких доставляли з Африки. З відловлених, як звірів, африканців відбирали здорових, працездатних у співвідношенні три чоловіки і одна жінка. Невільників заковували у кайдани. Тільки один з 4—7 виживав у дорозі. Тим не менш цей людоїдський промисел був високоприбутковий. Щорічно тисячі работоргових суден перетинали океан. Унаслідок цього Африка, за найскромнішими підрахунками, втратила понад 100 млн. осіб. На работоргівлі виросло по обидва боки Антлантики багато міст, які чваняться сьогодні своєю історією. Це — Ліверпуль, Брістоль, Манчестер, Бірмінгем, Лондон — в Англії; Нант, Ла-Рошель, Руан — у Франції; Амстердам і Антверпен — у Голландії; Бостон, Чарлстон, Новий Орлеан, Нью-Йорк — у США.
Тепер звернімося до таких порівняно недавніх катаклізмів, як перша і друга світові війни. Якими мотивами керувалися в них західні держави? Головний і визначальний — зберегти за собою свої колоніальні імперії. Колоніальними завоюваннями марила кайзерівська, і гітлерівська Німеччина. Якщо Гітлер у своїх колоніальних посяганнях був для західних держав надто одіозним, то це лише тому, що він розраховував здійснити свої загарбання за одне життя, тоді як західні держави це практикували протягом тисячоліть. Родичання фашизму з імперіалізмом є складовою історії цих держав.
Після розвалу колоніальної системи колишні метрополії аж ніяк не здали своїх фінансово-економічних позицій. Навпаки, вчорашні колоніалісти консолідували свої зусилля на неоколоніалістській основі, створивши замкнуті західноєвропейські і євроатлантичні структури. Військова сила в особі НАТО готова захищати інтереси неоколоніалістської корпорації у будь-якій точці світу. І це теж складова історії західних країн.
То деякі епізоди з історії Західної Європи. Як бачимо, Україна до цієї історії не має жодного стосунку. Вона розвивалася в іншому історичному руслі. Можна нагадати, коли західноєвропейські хрестоносці атакували Близький Схід, Київській Русі і всій Східній Європі довелося оборонятися, з одного боку, від азіатських кочовиків, зокрема, від монголотатарського нашестя, а з другого — від агресивного формування католицьких хрестоносців, яким був Тевтонський орден. Коли західноєвропейські колонізатори виходили на освоєння «географічних відкриттів», українському народові довелося вести визвольну війну з католицькою Польщею. Якщо у XX ст. Україна і увійшла в історію західних держав, то лише як об’єкт їхньої збройної інтервенції після Жовтневої революції. А в подальшому — як «гральна карта» в антирадянській політиці, зокрема в натравлюванні Гітлера проти Радянського Союзу.
Не в руслі історії Західної Європи, а в руслі Євразійського субконтиненту розвивалася Україна. Народи цього субконтиненту, насамперед слов’яни Східної Європи, протягом століть ділили спільну долю. Це стало передумовою створення ними після Жовтневої революції спільної держави — Радянського Союзу і подальшої інтеграції їхнього суспільного життя. Це була соціалістична інтеграція. В результаті її однотипної політичної влади було вирівняно економічний, соціальний і культурний розвиток усіх націй і народностей СРСР, забезпечено раціональне розміщення продуктивних сил та використання трудових і природних ресурсів.
Україна відігравала щонайактивнішу роль у цьому процесі соціалістичної інтеграції. Жодна з широких програм і великих будов під час створення загальносоюзного народногосподарського комплексу не обходилася без її участі коштами, кадрами, технікою, робочою силою. Нерідко це було накладно для України, але інтернаціональний обов’язок був вищий. Після проголошення України незалежною і реставрації у ній капіталізму все створене у Радянському Союзі поза її межами, але за участю України, стало для неї чужим. Її нинішні правителі геть із шкіри пнуться, щоб інтегруватися у Європейський союз, не гребуючи нічим, навіть перекрученням історії.
Вписувати Україну в чужу їй історію — це зухвальство, і саме його чинять наші євроінтегратори, перебріхуючи і саму історичну правду, і її бачення в суспільстві.
Тим часом уроки історії свідчать, що майбутнє України, за будь-яких поворотів в її долі, не в інтеграції до Європейського союзу. Цивілізація, яку представляє цей союз, надто гріховна. У неї самої немає майбутнього. Історичний шанс українському народові сьогодні подає Євразійський союз народів, з якими він пройшов пліч-о-пліч протягом довгих століть своєї історії.
Іван ХМІЛЬ, доктор історичних наук, професор.
