Наша Верховна Рада не раз вставала й вшановувала хвилиною мовчання пам’ять тих, хто поклав своє життя за Україну. Траплялося це навіть ще до здобуття незалежності. Приміром, у серпні 1990-го, коли відійшов у вічність Сергій Параджанов.
Ми любимо говорити про того чи іншого: «От якби він був тепер живий!». А коли був живий? Коли був живий і ще не в тюрмі, він писав одному з секретарів ЦК КПУ: «Надсилаю Вам цього листа з надією, що Ви звернете якнайсерйознішу увагу на мою справу, яка є водночас і справою української кінематографії взагалі. Я маю підстави гадати, що ім’я моє щось важить у сучасному кіномистецтві і, отже, моя творча доля не байдужа ні цінителям нашої культури, ні її керівникам.
Минуло вже більше п’яти років, як вийшов на екрани фільм «Тіні забутих предків». Як відомо, цей фільм вперше за багато років знову повернув міжнародний престиж українському кіно. Він і досі має широку пресу в усьому світі.
Здавалося б, беручи все це до уваги, керівництво української кінематографії мало б бути зацікавлене в тому, щоб «розвинути успіх» і, зокрема, доручити нові роботи, нові замовлення режисерові, який показав свій професійний рівень і свої творчі можливості в «Тінях забутих предків». Але в дійсності вийшло якраз навпаки. Я не тільки не одержав ніякого замовлення, але й моя власна ініціатива — спроби поставити фільми «Київські фрески», «Сповідь», «Бахчисарайський фонтан» — постійно відкидалися. А про театральні задуми (хотілося поставити «Гамлета») — і говорити годі. Вже протягом п’яти років я не зняв на Київській студії жодного фільму. По суті, мене штучно, адміністративно і дискримінаційно усунуто від усякого творчого життя.
Для виховання нової, соціалістичної духовності і естетичної структури суспільства — це сьогодні чи не найголовніше, і не тільки в кіно або в мистецтві взагалі, а й у сфері духовного буття, і це те, чого ми ще майже не робимо по-справжньому.
Перед вікнами моєї квартири на площі Перемоги нещодавно зведено новий величезний універмаг, звичайно ж, під назвою «Україна». Кожного разу, коли я дивлюся на нього, в мене мимоволі починає ворушитися невизріла думка про те, що і цю назву, і це місце — в своєму центрі — столиця тисячолітнього народу, столиця великої радянської республіки мусила б зберегти для урочого Будинку-музею, де були б зібрані українські стародруки, українська народна кераміка й різьба, українські ікони, кращі зразки усіх видів народного і професійного мистецтва минулого, реліквії видатних історичних і культурних діячів; де були б постійно діючі лекторії і кінозали з відповідними історико-мистецькими програмами і куди б, як і тепер, приїздили люди з усієї України, але не по штани і панчохи, як тепер, а по розум і смак, по знання історії і людської краси. Запевняю Вас, що за десять років культура народу зросла б на століття.
Можливо, для Вас буде трохи несподіваним, що саме я ставлю це питання. Мовляв, я не українець, я вірменин, міг би працювати і в Єревані, і в Москві. Справді, двері інших студій гостинно розчиняються переді мною. Я мав багато запрошень і пропозицій, але з них скористався тільки один раз. Після цього повернувся до Києва і знову два роки сиджу тут без роботи. Справа у тому, що Київ для мене не просто місце проживання і на Україні я не просто гість чи «механічний громадянин». На біду чи на щастя, я виростав з неї як митець і не мислю своєї творчості поза нею...».
...Якби він був тепер живий, можливо, сидів би вдома, дивився у вікно й переписував заново оцього листа. І небагато змінив би там: інший був би адресат, та ще «соціалістичну» духовність замінив би на якусь іншу.
