Гадаю, не відкрию таємниці, коли скажу: багато українців пов’язували з Майданом надії на зміни у суспільстві, на розвиток демократії, зрештою, на краще життя. Він дав імпульс, який хвилями розійшовся всією країною. Люди повірили, що можна обрати справедливу владу, здолати корупцію, вкласти свою цеглинку у побудову процвітаючої, правової держави. Минув лише рік від тих бурхливих подій, однак видається, що енергія Майдану йде у пісок, людьми оволодіває зневіра, суспільство, як і раніше, роз’їдають хабарництво і корупція.
Зізнаюся, саме з вірою в ідеї Майдану я йшла на вибори ректора Тернопільського державного медичного університету імені Івана Горбачевського. Леоніда Якимовича Ковальчука, який багато років обіймав цю посаду, не стало у жовтні минулого року. Він був блискучим хірургом, відомим науковцем, авторитетним керівником. Добрий слід залишив і у моїй долі. Звичайно, треба було мати відвагу, щоб спробувати замінити таку людину. Претендентів було немало. Надихало те, що мої погляди, пропозиції щодо подальшої стратегії розвитку університету поділяли чимало колег-викладачів і, що не менш важливо, студентство. Переконалася у цьому під час численних зустрічей.
Перед початком виборчих перегонів відбулася конференція делегатів трудового колективу, в ході якої мали обговорити і внести зміни до статуту університету відповідно до нового Закону «Про вищу освіту». Я запропонувала ввести норму про необхідність проведення другого туру виборів у випадку, коли жоден з кандидатів не набере половини і більше голосів. На жаль, вона не пройшла. Варто зазначити, що проведення другого туру виборів прописане у «Методичних рекомендаціях щодо особливостей виборчої системи, порядку обрання керівника вищого навчального закладу», на які посилається ст. 42 Закону і які має затвердити Кабінет Міністрів. Та він цього не зробив, що призвело до правової колізії.
Процес подачі кандидатур в університеті був доволі засекреченим. Міністерство охорони здоров’я також не сприяло гласності. Воно оголосило кандидатів на посаду ректора аж ввечері 26 грудня — через десять днів після закінчення терміну подачі кандидатур. На засіданні організаційного комітету з проведення виборів, яке відбулося 29 грудня, я вкотре запропонувала внести доповнення до статуту університету щодо легітимізації другого туру виборів, але знову не знайшла підтримки. Зверталася з цього приводу і до міністерств охорони здоров’я, освіти і науки, деяких народних депутатів, проте відповіді не отримала. В університеті також відхилили мою пропозицію щодо проведення відеоконференції для викладацького колективу, формату спільного представлення програм і відповідей на запитання для всіх працівників університету. Очевидно, не всі були зацікавлені, щоб вибори відбулися на засадах демократії і гласності.
Для передвиборної агітації було мало часу, не всі кандидати мали змогу зустрітися зі студентством та іншими членами колективу, тим більше, що з 1 до 12 січня були канікули. Лише після мого письмового звернення до оргкомітету така зустріч відбулася. Щоправда, перед тим студенти-іноземці організували пікет проти кандидатів від адміністративного ресурсу (так, принаймні, вони трактували), який охоронці за вказівкою адміністрації швидко розігнали.
Вислухати студентів ніхто не захотів. Між тим, вони висловили свою думку на одному з каналів місцевого телебачення, звинувативши професора М. Корду у хабарництві. Згодом звернулися і до правоохоронних органів.
Після першого туру, в результаті якого найбільше голосів набрали ми з професором М. Кордою, я вирішила більше не брати участі у цій брудній грі під виглядом виборів, які проходили на тлі корупційного скандалу, і зняти свою кандидатуру. Та мою заяву проігнорували, у бюлетені для голосування внесли дві кандидатури. Цікаво, що саме у день проведення другого туру виборів до міліції надійшло два повідомлення про закладення вибухівки у приміщенні, де вони відбувалися. Випадковий збіг чи ні — важко судити. Більшість голосів набрав професор Михайло Корда, який і став ректором.
Хочу, аби мене правильно зрозуміли. Не вважаю себе ображеною у результаті програшу, тим більше, що не бажала брати участі у другому турі. Боляче інше: чому так топчемо цінності, задекларовані Майданом? З людиною з підмоченою репутацією МОЗ таки підписав контракт, чого в принципі не може бути у цивілізованій країні. Хіба не суперечить це політиці його очільника Міністерства, спеціально запрошеного з Грузії для проведення демократичних реформ у медичній сфері України? Хіба не боротьба з корупцією є важливою складовою цих реформ? Тим більше, що стосується це студентів-іноземців, отже, кидає тінь на міжнародний авторитет нашої держави. МОЗ України так і не призначив ґрунтовної об’єктивної перевірки університету, не організував незалежний фінансовий аудит, не поцікавився, чому студенти-іноземці звернулися до правоохоронних органів?
Не втрачаю віри, що можна добитися справедливості, незважаючи на тиск, який нині чиниться на мене в університеті у стилі 30-х років минулого століття. І ще б пак: посміла піти проти течії! Оскільки нині другий тур законодавчо чітко не прописаний, ситуація може повторитися в інших вишах. З цього приводу я звернулася у різні інстанції, в тому числі до суду. У державі, яка декларує відданість європейським цінностям, не можна так відверто ігнорувати право.
Лілія БАБІНЕЦЬ, доктор медичних наук, професор, завідувач кафедри Тернопільського державного медичного університету імені Івана Горбачевського.
Лілія Бабінець.
Фото з архіву Лілії Бабінець.
