У серпні минулого року, коли на Донбасі розпочалися бойові дії, родина П’ятихатків приїхала до Ужгорода. Ми завітали в гості до цієї привітної сім’ї, щоб почути, як їм живеться зараз. Дружина й мати Ольга розповідає, що чоловік Роман знайшов роботу одразу, як приїхали. Вона ж поки що у пошуках, але без діла не сидить: допомагає іншим переселенцям влаштуватися на новому місці.
Ольга народилася на Вінниччині, з чоловіком познайомилася у Києві. У столиці жили деякий час. Потім поїхали до Горлівки, звідки Роман родом. Там один друг запропонував жити в його квартирі, поступово виплачуючи її вартість. Минулої осені мали саме все виплатити та прописатися, але не встигли...
Казали, що ніхто не стрілятиме
— Коли почалися заворушення, проросійські мітинги, захоплення адмінбудівель, один товариш зібрав нас усіх і сказав: «Починається щось дуже погане. Треба звідси виїжджати, поки не пізно». З усіх, кого він намагався переконати, такої ж думки були тільки ми. Той товариш першим продав свій будинок і поїхав до Ужгорода. Ми з чоловіком допомагали йому і тоді вперше й побували тут. А коли повернулися назад, зрозуміли, наскільки все серйозно, і почали планувати виїзд. Спочатку відправили поштою на Вінниччину дитячі речі. У кінці травня я вивезла до мами доньок — Саміру та Аріану. Їхати залізницею вже було небезпечно, наш потяг кілька годин простояв у полі. Страх сковував усе єство, — згадує Ольга.
Коли жінка повернулася за чоловіком і речами, у Горлівці вже було неспокійно. Роман бачив, як його колишні шкільні знайомі — переважно з наркоманів і п’яниць — узяли до рук автомати, відчули себе крутими хлопцями, у них звідкись з’явилися гроші.
— Нам казали: не бійтеся, все буде нормально, ніхто не стрілятиме. Тому мало хто виїжджав, всі сподівалося, що минеться, — витирає сльози Ольга. — Тепер люди шкодують. Зараз от один знайомий хоче виїхати, але не може. Грошей не має, квартири в Горлівці нині продають за безцінь — три тисячі доларів! І то ніхто не купує. От і сидить там, бідолашний...
Втеча з прапором і рибкою в банці
— Ми забрали з дачі друзів наш старенький мікроавтобус (тримати його біля будинку було ризиковано — могли «конфіскувати»), швидко спакувалися і поїхали.
Рушили, чесно кажучи, навмання: не знали, де безпечніше. А ми ж везли з собою український прапор! Я його склала гарненько і сховала в дитячих речах. Коли на блокпості згадала про нього, жахнулася. На щастя, нас не обшукували. Так із тим прапором і проїхали всі блокпости. Коли потрапили на територію, де стояли наші, Роман спитав: «Ну що, ти вже заспокоїлася?» А я ніяк не могла повірити, що ми в безпеці: а раптом це переодягнені ополченці стоять? Таке ж бувало. Лише коли побачила на блокпості наш прапор, розплакалася, обіймала нацгвардійців, їх теж довела до сліз... Дуже хороші хлопці! Вони усі здивовано питали, що ми веземо в банці. А ми показували рибку. Вона, до речі, добре перенесла дорогу, зараз живе в акваріумі. Теж переселенка.
На новому місці
— В Ужгороді у нас уже стільки друзів, що й у Горлівці стільки не було! Підшукали нам квартиру. В місті працює благодійна організація «Неємія», яка багато робить для переселенців. Я запропонувала свої послуги. Допомагаю з анкетами, які заповнюють усі новенькі, дзвоню їм, коли приходить якась гуманітарна допомога, раджу, як влаштувати тут життя. Це найменше, що я зараз можу зробити, — каже Ольга.
Цікаво, що сама родина П’ятихатків переселенцями офіційно не вважається. Оскільки реєстрація у них вінницька, вони не мають права на соціальні виплати та пільги (до прикладу, на харчування в садках і школах). Не допомогла навіть довідка з горлівської школи про те, що старша Саміра навчалася на нині окупованій території. Але місцеві освітяни пішли їм назустріч і одразу знайшли місце для дівчинки. Молодша Аріана ходить у дитсадок. Ольга каже: діти звикають до україномовного середовища, а старша Саміра навіть зізнається, що вже забуває деякі російські слова.
Найважче нині знайти житло. Іноді сім’ям переселенців доводиться кооперуватися, щоб винайняти будинок. Проблеми з роботою також відчуваються. На Донбасі працювали за куди вищу зарплату, ніж тут...
Зате люди тут добріші! Ольга каже: «В Ужгороді всі усміхаються, у магазинах клієнту і допоможуть, і гарного дня побажають. А у Горлівці всі постійно чимось незадоволені».
Інша реальність
Батьки Романа залишилися в Горлівці, пережили обстріли, постійно сиділи в підвалі. Нещодавно виїхали до Росії. Ольга й Роман про політику з батьками не говорять — у тих інша думка про все те, що відбувається на Донбасі. Власне, дивуватися нічому, адже там нині під впливом пропаганди змінюють свої погляди навіть колись проукраїнськи налаштовані горлівчани.
Знайомі Олі телефоном зізнаються: бойовики зараз готуються до серйозних військових дій: щось постійно копають, укріплюють, завозять техніку і відверто попереджають населення про те, що незабаром слід чекати на нові бої...
Ужгород.
На знімку: мати завжди щаслива, якщо з родиною все добре.
Фото з сімейного архіву.
