Про це наш кореспондент у Луганській області запитав професора політології Національного університету «Києво-Могилянська академія» Олексія ГАРАНЯ (на знімку), який днями відвідав Сєверодонецьк.

 

 

— Олексію Васильовичу, на Донбасі, зокрема, на Луганщині, ви не вперше, отже, знаєте ситуацію і добре орієнтуєтеся у ній.
— Так, я чотири рази був у зоні АТО і, до речі, до Лисичанська потрапив з батальйоном «Донбас» у перший день його визволення від бойовиків «ЛНР». Це було у липні 2014 року. Бував у Станиці Луганській, два тижні провів у Пісках і навіть метеостанцію Донецького аеропорту вдалося відвідати. Потім був Маріуполь... Тож багато бачив, чув, знаю.
— І які ваші останні враження?
— Знаєте, є дуже багато позитивних моментів, і навіть несподіваних. Нещодавно, наприклад, ми провели опитування жителів Сєверодонецька, який сьогодні виконує функцію обласного центру, і Старобільська, в якому не було бойових дій. Отож більше половини мешканців цих населених пунктів передусім ідентифікують себе як громадяни України, і вже на другому місці стоїть регіональна ідентифікація. Сьогодні лише кілька відсотків населення хочуть жити в «ЛНР» чи «ДНР» або приєднатися до Росії. Таких стає дедалі менше. Я був у багатьох батальйонах — в «Азові», «Донбасі», «Айдарі», «Дніпрі» — і знаю, що там воює багато мешканців Донецької та Луганської областей. Причому це російськомовні люди, по суті — етнічні росіяни. Але вони, за їхніми словами, воюють «проти Путіна за український Донбас». Це дуже важливий факт.
— А як, на вашу думку, ситуація розвиватиметься далі? Що буде з окупованими територіями?
— Тут складніше. Очевидно, через втручання Путіна, через присутність на Донбасі регулярних російських військ визволити території військовими засобами на сьогодні немає змоги. І тому, мені здається, до вирішення цієї ситуації ми маємо підходити з прагматичної точки зору. Давайте пригадаємо. У серпні минулого року українська армія була досить близька до того, щоб визволити захоплені території. Тоді і Донецьк, і Луганськ, і Горлівка вже наполовину були оточені нашими військами. Здавалося, день-два — і перемога буде за нами. Але втручання регулярних військ Росії, безумовно, змінило перебіг кампанії. Тому я думаю, що нам доведеться на певний час змиритися з ситуацією, що склалася на Донбасі. Справді, з одного боку потрібна мобілізація необхідних ресурсів, щоб не допустити розповзання сепаратистської погані за межі окупованих територій. Водночас певні контакти, у тому числі економічні, з тією частиною мають бути. Інакше населення там буде приречене на гуманітарну катастрофу і ми втратимо навіть тих прихильників України, які там залишаються. Отже, вдосконалення потребують і система перепусток, і система, скажімо, отримання пенсій. З другого боку, ми маємо сконцентруватися передусім на реформах всередині країни і на допомозі тим районам, які вже визволено. Щоб люди, які живуть на Донбасі, бачили, що на визволених територіях поліпшується ситуація порівняно з тим, що діється на територіях, окупованих «ЛНР».
— Нині говорять про початок повномасштабного наступу, який начебто розпочнеться у першій декаді травня. Населення і на підконтрольній Україні території, і на окупованій бойовиками нервує, воно охоплене страхом... Війна вже виснажила геть усіх.
— Сценарій наступу, звичайно, виключати не можна, і ми маємо бути до нього готові. Але, на мою думку, для Росії раціональніше (хоча Путін як типовий диктатор схильний робити нераціональні речі) продовжувати конфлікт низької інтенсивності, виснажувати Україну і при цьому перекладати на неї фінансову відповідальність за окуповані території. І, крім цього, робити спроби дестабілізувати ситуацію на землях, які контролює українська влада. Маю на увазі диверсії, масові акції, страйки тощо. У цьому контексті дуже важливим чинником є інформаційна війна. Інформаційна війна Путіна полягає в тому, що «все пропало» і «нічого не змінюється», «Донбас зливають», «треба робити Майдан-3». Але ми не маємо потрапити в тенета путінської пропаганди.
— Скажіть, а які настрої щодо Донбасу панують у Києві? Ми тут різне чуємо, зокрема, і про те, що слід відділити «неукраїнські» території...
— Ні. «Залишити як є», «від’єднати» — я такого взагалі не чув. Не можна, звичайно, виключати, що є люди, які можуть так говорити, але не думаю, що це серйозно. Всі погоджуються, що і Донбас, і Крим — Україна. Водночас ми маємо бути реалістами: оскільки військовим шляхом змінити ситуацію справді неможливо, то на деякий час її треба заморозити. Це цілком об’єктивний сценарій. Але не слід думати, що віднині нічого не треба робити. Треба! І у військовому плані, і в економічному.
— Але, погодьтеся, у такому разі виникають сумніви щодо можливості проведення на окупованій частині Донбасу виборів до місцевих рад.
— Погоджуюся. Це справді складне питання. Гадаю, нині позицію української влади й українського парламенту зокрема сформульовано чітко. Очевидно, що за цих умов вибори можуть призвести до легітимації бойовиків. Власне, це те, чого хоче Путін: легітимізувати їх та ще й примусити Україну платити за те, що Росія накоїла на Донбасі. Маю на увазі відновлення зруйнованої інфраструктури. Наші умови сформульовано чітко: вибори має бути проведено за українським законодавством і в умовах, коли буде відведено незаконні збройні формування, найманців тощо. Тобто нині, на мою думку, про проведення виборів у невизнаних «республіках» не йдеться. Інша річ — вибори у нас.
— Їх складно буде проводити?
— Безперечно, дуже складно, а особливо в зоні, що є лінією розмежування. Я особисто вважаю, що свого часу можна було б піти на оголошення надзвичайного стану, зокрема, у двох областях. Відповідно це давало б легальний привід для відтермінування місцевих виборів. Але якщо таке рішення не буде ухвалено, тоді це буде серйозний виклик. Тим паче очевидно, що на виборах «Опозиційний блок», спекулюючи на соціально-економічних та інших проблемах, намагатиметься, принаймні в низці рад, отримати більшість. Тому всі проукраїнські, патріотичні сили мають уже зараз подбати про передвиборну стратегію. І висувати єдиних кандидатів. Щоб не повторилася ситуація, яка склалася на деяких округах: демократичні сили виставляли свого кандидата, а в результаті проходили колишні регіонали.
— З другого боку, на Луганщині виникає ще одна важлива проблема — кадрова. Повірте, нині важко знайти гідних людей, а не ура-патріотів, які б погодилися і змогли керувати територіями, розташованими на лінії фронту. Сьогодні ми бачимо, що на посади голів райдержадміністрацій призначають людей не з Луганщини.
— Проблема об’єктивно є. Ситуація справді складна. Є професіонали, але вони пов’язані зі старою владою. Питання: що з ними робити? Але я можу навести і позитивні приклади, які знаю. Станиця Луганська, наприклад. Нині у районі новий керівник, який звідти родом. До речі, колишній міліціонер. Дуже серйозний, патріотично налаштований. Хоча російськомовний. Утім, я не місцевий — мені складно тут коментувати.
Луганська область.