Йон Балдвін Ганнібальссон (на знімку) — знакова постать у дипломатії. Він був міністром фінансів Ісландії (1987—1988 рр.), міністром закордонних справ цієї країни (1988—1995), послом Ісландії в Україні за сумісництвом (2004—2006). Світової слави Ганнібальссон зажив завдяки своїм відважним вчинкам на початку 1990-х. Спочатку, в січні 1991-го, він не побоявся вирушити до бунтівних Прибалтійських республік, які зажадали виходу з СРСР. Вірогідність того, що Москва використає військо проти протестувальників, була високою. Згодом, саме коли Ганнібальссон очолював міністерство закордонних справ, Ісландія стала першою країною, що визнала незалежність Хорватії. Про паралелі між тими подіями та сьогоднішньою ситуацією в Україні дипломат і економіст розповів «Голосу України».
— Ви були єдиним західним дипломатом, який відвідав Прибалтику в січні 1991 року. Чому ви повірили в ці маленькі республіки?
— Передусім, я був не згоден з політикою лідерів західних країн. Вони розглядали Горбачова як партнера у питанні завершення «холодної війни». Будь що, що загрожувало його позиціям усередині СРСР, сприймалося дуже негативно. Ситуація у Прибалтиці розглядалася саме так. Це могло загрожувати мирному об’єднанню Німеччини, а також відродженню Центральної та Східної Європи. Тож, коли в Прибалтійських країнах почалася демократична революція, замість привітати її та визнати нові держави, західні лідери говорили правильні речі, але фактично робили інше. Очільникам республік радили вести переговори з керівництвом СРСР, не наполягати на своїх позиціях, бути готовими до компромісу, а саме — залишитися у складі Радянського Союзу. Так само, як Буш радив українцям у своїй промові в Києві (йдеться про відомий виступ президента США Джорджа Буша старшого 1 серпня 1991 року в Києві, під час якого він застерігав українців від «суїцидального націоналізму». — Ред.). Я вважав таку політику неправильною: не можна інвестувати так багато в одну постать, якою був Горбачов. Цю позицію я озвучив міжнародним організаціям, зокрема НАТО.
Коли в січні 1991-го я отримав дзвінок від Вітаутаса Ландсбергіса із проханням приїхати і продемонструвати публічно свою підтримку, я погодився. До речі, він звертався до кількох моїх колег — міністрів закордонних справ, але я був єдиним, хто приїхав. Це стало початком процесу, що завершився у серпні 1991 року державним переворотом у Москві.
Тож мій вчинок був актом незгоди із західними політиками та актом солідарності між, як я кажу, малими державами.
— Тобто поїздка у Прибалтику була винятково приватною ініціативою?
— Так. Я знав, що Ландсбергіс звертався до декого з моїх колег, і знав їхню відповідь.
— Коли ви були міністром закордонних справ Ісландії, ваша країна першою визнала незалежність Хорватії. Говорячи про ситуацію в Україні, який конфлікт вона вам більше нагадує: балканський чи прибалтійський?
— Сьогодні відомо, що 8 січня 1991 року в Москві, в Кремлі, відбулася нарада (Горбачова там не було, але були його люди), під час якої ухвалили рішення не дозволити Прибалтійським країнам від’єднатися від СРСР, бо це започаткує неконтрольований процес. Вирішили використати силу. Причому аргументація була такою ж, як і сьогодні. Москва пояснювала це необхідністю захистити російську меншість у Прибалтійських країнах, відновити закон і порядок. Така була російська стратегія на початку січня. На щастя, вони не здійснили цього наміру. Влада постала перед фактом, що сотні тисяч мешканців Вільнюса вийшли на вулиці, трималися за руки й співали. Якби рішення застосувати силу реалізували, то кількість жертв була б неймовірною.
Усе це нагадує мені українську ситуацію. Що нині говорять росіяни? Вони кажуть, що захищають російськомовну меншину, хоча та не відчуває жодної загрози. Проблема в тому, що при владі в Росії нині не Горбачов — миролюбний лідер, котрий заслуговує на місце в історії хоча б за одне рішення не використовувати силу. Зараз у Кремлі цілком інші настрої.
— Як ви гадаєте, які принципові питання Росії у цьому конфлікті, а якими вона може поступитися?
— Мені складно давати такі оцінки. Я не «совєтолог». На мою думку, у Кремлі переконані, що Російську імперію не вдасться цілком відновити без України. Вважаю, це їхній базовий принцип.
Сьогодні у Кремлі при владі колишній офіцер КДБ. Розпад СРСР, на його думку, є найбільшою геополітичною трагедією ХХ сторіччя, і він хоче відновити ту імперію.
Водночас ми маємо розуміти, що Росія не дуже сильна в економічному сенсі. Її економіка базується на сировині — газі та нафті, а це дуже ризиковано. Доходи з їх продажу зараз падають, і Москва зіткнулася з великими проблемами. Та Росія, певно, захоче просто дестабілізувати Україну, посіяти настрої непевності та слабкості й утримувати такий стан речей дуже довго.
— Ви часто говорите про роль малих держав у системі світової національної безпеки. Як ви оцінюєте роль України в цьому контексті?
— Я хочу повторити тезу — чого нас вчить прибалтійський досвід останніх 20—25 років? (Хоча Україна й інша, набагато більша держава). Незважаючи на всі політичні негаразди, в литовців, естонців, латишів були довготермінові цілі, з якими всі погоджувалися — стабілізувати отриману незалежність, убезпечити її від майбутніх загроз. А це означає — вступити до Євросоюзу та НАТО. Тобто, всі політики — й ліві, й праві — погоджувалися, що головною метою країни є досягти поставленої мети. А для цього потрібно виконати кваліфікаційні вимоги. Зокрема, довести, що у вас демократичне громадянське суспільство, верховенство права й функціонуюча ринкова економіка. Ви справді маєте побороти корупцію.
Пам’ятаєте Латвію у ті часи? Скільки урядів змінювалося? Та, незважаючи на політичну турбулентність, вони йшли до своєї мети. І врешті 2004 року стали членами ЄС. Українські керівники не змогли цього, хоча стартові умови були однакові. Сьогодні можемо поставити запитання: «Чи не запізно?» Я вважаю, ні.
— Чи відступить Росія, якщо ЄС підтримає Україну, надавши їй, скажімо, перспективу членства?
— Я припускаю, що Росія робитиме все, що можна, щоби зірвати цей процес, але я б хотів наголосити ось на чому: міжнародні відносини — це добре, та ніщо не може замінити внутрішніх реформ.
Бесіду вела Тетяна ПАСОВА.
