Поліна Шкуратова — одна з небагатьох українських акторок, нагороджених орденом княгині Ольги. На сцені Луганського обласного російського драматичного театру вона зіграла понад 150 ролей.

Як і коли вселилася в неї актриса? У дитинстві, коли шестирічна дівчинка стояла за театральними лаштунками, стежила за грою своїх батьків і уявляла себе поруч з ними? А може, уже замолоду, коли відчула свободу від своїх юнацьких комплексів і на якийсь час віднайшла душу й думки іншої дівчини — свого персонажа? Першу серйозну роль вона зіграла на великій сцені у вісімнадцять років, але тоді вже відбулася як акторка. Так коли ж Господь нагородив її цим даром?

Її талант не виміряється кількістю зіграних вистав і ролей. Глядачі просто йдуть «на Шкуратову». Провідна акторка Луганського академічного російського драматичного театру Поліна Шкуратова за сорок років на цій сцені створила цілу плеяду жіночих образів. Дуже різних. То з’являлася на сцені ефектна й позбавлена забобонів Елеонора з вистави «Месьє Амількара», то зловісна стара з подагричними ногами зі «Старих мережив», то непередбачувана пані Легренар у виставі «Ляпас». У Поліни немає улюблених ролей, і їй байдуже, кого грати — стерву або янгола. Головне — перейнятися роллю так, щоб не залишалося місця фальші. Акторка зізнається, що з появою цікавої ролі з нею іноді відбувається дивна метаморфоза, яку можна порівняти хіба що з народженням нового життя. І її обов’язково треба прожити. І негативну — у тому числі.

Хоча й у такої акторки буває, що душа опирається й не хоче приймати персонаж.

— Ми, наприклад, дев’ять місяців репетирували виставу «Я стою у ресторана, замуж поздно, сдохнуть рано», — розповідає Поліна Олександрівна. — Мені ніяк не вдавалася роль Ніни, і я вже збиралася кидати цю роботу. Хоча сюжет був цілком реалістичний і в дечому мені близький: вона — колишня акторка, він — актор, вона — невдаха, він — процвітаюча людина. Ця вистава тоді вже йшла у Москві, і її грали такі видатні артисти, як Сергій Шакуров і Наталя Гундарєва. Я принципово не дивлюся в інших театрах ті п’єси, у яких буду грати на своїй сцені. Адже ми за суттю своєю мавпи і, хочемо того чи ні, мимоволі повторюємо те, що одного разу побачили й почули. Але в цьому випадку, коли роль не давалася, я готова була їхати навіть у Москву, щоб побачити Ніну у виконанні Гундарєвої. Можливо, це допомогло б знайти шлях для входження в образ. Мені все не вдавалося! Коли головний режисер запитував, що заважає мені вникнути в роль, я відповідала: не знаю. І справді не знала. Немов стоїть стіна — і я у подиві перед нею. Навіть купила квиток у Москву, але не поїхала. Репетиції відклали, але через кілька місяців мене раптом осінило: а дай-но спробую зіграти ось так. І вийшло. Я повинна відчути свій персонаж, стати ним, кого б не грала — стару чи дурненьку дівицю.

Щоб посудина сподобалася всім

Перші оцінки за акторську майстерність їй ставив батько. Олександр Федорович Некряч — провідний свого часу актор Луганського обласного театру. Досить суворий і вимогливий. Але до єдиної дочки ставився тремтливо, був її порадником і другом. Прагнення юної Поліни присвятити своє життя театру розумів, але не підтримував. «Невдячна це робота, — казав. — Навіщо вона тобі?» Поліна дивувалася: і це каже її батько, який без театру не міг прожити й дня? І він каже їй, дівчинці, котра виросла за лаштунками й знала всього три дороги — у школу, додому й у театр? Яка мріяла вийти на сцену й зіграти так, щоб казали: «А це дочка Галини й Олександра Некрячів. Талановита акторка». А ще вона мріяла зіграти з батьками в одній виставі. Батько та мати не стали ламати долю своєї дочки. Театр так театр. Щоправда, іноді батько жартував: «А як же твоя дитяча мрія стати водієм трамвая і безплатно возити всіх знайомих?» Поліна усміхалася. Пізніше вони всією родиною гратимуть у декількох виставах — три заслужені артисти України.

— У нашій професії головне — відчути персонаж, — розповідає Поліна. — Режисер бачить його так, я інакше, але ми повинні прийти до єдиного рішення. Ми створюємо персонаж разом. Як гончар бере глину — безформний шматок — і ліпить із неї прекрасну посудину. Треба, щоб посудина сподобалася всім. Це непросто. Дуже важливе й взаєморозуміння з колегами у виставі. Їх теж треба відчувати.

Багато років Поліна Шкуратова грала із провідним актором театру Валерієм Музикою. Цей тандем заворожував проникливою й витонченою грою. Поліна та Валерій тримали публіку в напруженні до кінця вистави. Вони чуйно розуміли один одного, і це допомагало грати без напруження, з особливою захопленістю. А найулюбленіша вистава Поліни в партнерстві з Музикою — це «Осінні скрипки».

Сьогодні Шкуратова працює над роллю у виставі «Теща назавжди», яку ставить молодий актор Іван Долгий. Він дебютант у режисурі, і Поліна вважає своїм обов’язком допомогти: «Молодь тільки входить у професію, і їй потрібне чиєсь міцне плече».

Акторська таємниця

Традиційне запитання про незіграну роль змусило акторку замислитися.

— Не можу відповісти, — зізнається вона. — За великим рахунком, це завжди акторська таємниця. У кожного артиста є своя нездійсненна мрія, про яку вони не розповідають. Ми залежимо від випадку. Як у тій пісні: «Мы выбираем. Нас выбирают...» Я не можу жалітися на долю. Вона була до мене прихильна. У мене було дуже багато гарних ролей. І сьогодні всі мої героїні живуть у мені. І Мар’я Олександрівна з «Дядюшкиного сну» за повістю Ф. Достоєвського, і Бетіна з вистави «Перед заходом сонця» Г. Гауптмана, і Габі з «Восьми люблячих жінок» Р. Тома, і Кукушкіна з «Дохідного місця» О. Островського, й багато інших. Я люблю всі свої ролі.

...Після вистави їй іноді важко відновитися. Краще місце, щоб отямитися, — темний закуток і відчинене вікно. Але по-іншому вона грати не може. За цю щирість глядач і любить Шкуратову.

Луганськ.

До речі

Сценічна світлина з вистави «Фараони» заслужених артистів Галини й Олександра Некрячів прикрашала вузівський підручник з теорії гриму.

Фото із сімейного альбому Шкуратових.