«Подарую серце...»

Ігор Ліберда відійшов у вічність у серпні 2012-го. Не дожив півроку до 75-ліття. Про себе говорив, що двічі народжений навесні. З’явився він на світ у березні 1938 року в селі Вишнівка, яке тоді звалось Чорторийськ, Баранівського району Житомирщини. А 31 березня 1955-го пролежав на операційному столі чотири з половиною години — його оперував Микола Амосов. Під портретом автора на початку книжки не випадково є рядки: «...Намалюю серце. Подарую серце, — Вік із ним живіть».

І у віршах збірки теж часто згадується серце. Для автора це не просто метафора.

З Ігорем Васильовичем ми працювали разом в обласній газеті 21 рік. Він ніколи не нарікав на долю, на здоров’я, завжди усміхався, хоч і якось соромливо. Здавалося, що боїться завдати будь-кому хоч якогось клопоту. Невисокий, худий, одягався в «Дитячому світі». І багато ходив пішки. Це, мабуть, Амосов наказав: більше рухатися.

Про ту операцію розповідає Леся Ігорівна, дочка поета, у післямові до книжки батька: «Це була одна з трьох найперших операцій на серці, які виконав Микола Амосов. А до того був лист Микиті Хрущову від хлопчика з поліського села: «Дорогой наш новый вождь и учитель! Спасите!», санітарний літак у Москву, де професор Бакулєв відмовився допомогти, і дорога санітарним літаком назад у Київ з надією на Амосова, який тільки готувався до своїх перших операцій на серці».

Серце стало для поета символом тривоги:

Син педагогів, він вступив до педінституту. Навіть працював деякий час, перейшовши на заочне відділення, у сільській школі на Волині. Та після закінчення вузу обрав для себе журналістський фах. Спершу в районних газетах, а потім запросили до обласної.

1966 року побачила світ перша збірка поезій «Квартали життя». А виходу другої довелося чекати більше двадцяти літ. Він приносив у видавництва рукописи, але там відмовляли. Чому? Правду довідався згодом. Виявляється, Ігор Ліберда свого часу потрапив до «чорного списку», складеного з ініціативи Валентина Маланчука, який у 1970-х роках був секретарем ЦК КПУ, відповідав за ідеологію. Ігор Васильович і гадки не мав, що фігурує там поряд з Чорноволом, Світличним, Стусом, Сверстюком, Дзюбою та іншими дисидентами. Якщо дати нинішнім студентам-філологам вірші тоді ще молодого поета й попросити знайти там крамолу — чи знайдуть? В одному з тих віршів є такі рядки: «І хто там знову каже, що мові цій судилося змертвіти?!» А це був прямий натяк на Маланчука та йому подібних, які взяли курс на тотальну русифікацію. Тільки за перші півроку роботи Маланчука на посаді секретаря ЦК у видавництвах було зупинено шість сотень версток підготовлених до другу українських книжок. Ті роки недарма назвали «епоха маланчукізму».

Друга збірка Ігоря Ліберди «Світанковий сад» вийшла 1987-го. Сад для поета — це Сад душі нашої. Сад незнищенної духовності.

Третьої збірки чекав ще 20 літ. Бо, як сам писав: «Ламати шапку перед спонсорами досі не навчився». Книжка зветься «Питальний знак». У своїх віршах поет справді багато запитує:

Про сутність людини, її призначення краще сказати важко.

Житомир.