На це запитання соромно відповідати, бо доведеться визнати, що всі попередні роки українська гуманітарна політика практично ігнорувала цей сегмент нашої культури. Тільки тепер, «навздогін», законом кримськотатарський народ визнано корінним. Але ж той закон роками лежав без руху в парламенті!

Що вже казати про культуру «корінного народу» і про її присутність у культурному полі країни? Чи бачили ми на гастролях у Києві Кримськотатарський театр? А цей театр, між іншим, мав у репертуарі дуже цікаву версію «Лісової пісні» Лесі Українки, і шекспірівського «Макбета», і ще багато чого. Що ми знали про кримськотатарську літературу, історія якої бере початок від ХІІІ століття? Навіть ті, хто щось чув про цю літературу, навряд чи назвуть бодай два-три імені, окрім, може, великого просвітителя Ізмаїла Гаспринського, та й то — чи вони його читали? А якби захотіли — де знайшли б? Наші переклади з кримськотатарської можна перелічити на пальцях однієї руки. Був солідний двомовний том поезії «Кунештен бир парча — Окрушина сонця» (Київ, 2003, упорядники Микола Мірошниченко та Юнус Кандим). Потім — двотомник прози «Къарылгъачлар дуасы — Молитва ластівок» (Київ, 2005, упорядник Микола Мірошниченко). Та навіть ці книжки, по суті, залишились непрочитаними, бо «прочитане» — означає відрефлексоване, засвоєне, обговорене, пропущене через пресу й телерадіоефір настільки інтенсивно, щоб стати надбанням масової свідомості. Але ж — не стало!

Це те, що ми втратили не тепер, а ще тоді, коли Крим був «нашим».

Цей перелік довгий. Чи усвідомили ми фільм Ахтема Сеїтаблаєва «Хайтарма» як загальнонаціональну культурну подію? Чи увійшло блискуче дослідження Олекси Гайворонського про кримських ханів до якоїсь «топ-десятки» книжок року? А що ми знаємо про ісламську складову нашої культури? Недавно Михайло Якубович переклав «Коран» українською мовою, але цей переклад у нас нікого не зацікавив і був виданий у Саудівській Аравії (!). Усе це втрати не сьогоднішнього дня, а ще вчорашнього. Це те, що ми втрачали — бо не помічали.

Ще дещо із втрат (сподіватимемося — тимчасових) лежить на поверхні: музичний фестиваль «Джаз-Коктебель», театральний — «Боспорські агони». На окупованій території на невизначений час опинилися старовина Бахчисарая, Судака, Чуфут-Кале і Херсонеса. Наше Мінкультури провадить моніторинг стану пам’яток і музеїв у Криму. «Крим залишається частиною України, і до наших пріоритетів належить безпека розташованих тут культурних об’єктів та культурних цінностей», — про це недавно повідомив міністр культури Євген Нищук. Він сказав, що звернувся до Ради Європи з ініціативою провести експертні зустрічі з кризових питань. І вже найближчим часом РЄ планує надіслати моніторингові місії в Крим з метою оцінки ситуації та стану пам’яток і — в разі можливості — інвентаризації рухомої і нерухомої спадщини Криму.

...У художніх салонах Києва можна бачити чудову кримськотатарську кераміку поруч з традиційною українською. Це сусідство зворушує, але водночас наводить на одну тривожну думку: чи не стануть обидві наші «корінні» культури лише окрасою сувенірних полиць? А до цього зовсім недалеко, якщо наша гуманітарна політика залишиться такою, як і була до цього. Наступна культура, яку ми втратимо навіть без окупації, буде українська. За роки незалежності влада в Україні системно знищувала все, що працює на розвиток самосвідомості, інтелекту народу. Це була руйнівна стратегія, спрямована на перетворення народу на середовище, яким легко маніпулювати. Однією з головних причин цього стало ігнорування владою національної книги як найважливішого інструмента сучасних соціальних комунікацій. Вище ми говорили, наскільки мало у нас книжок кримськотатарської тематики. Але ж і частка української книги на вітчизняному ринку, що переживає експансію російської книги, в окремі роки сягала лише 5—7% і навіть у «найкращі часи» не перевищувала 20% ринку...

Що це — як не ознака гуманітарної катастрофи?

Єдине, що допомагало українській книзі виживати в останні роки, — це податкові пільги для видавців, що давало змогу підтримувати виробництво у межах однієї книги на рік на одного мешканця країни. У світі випуск 2,5 книги на рік «на душу» вважається нижнім порогом, після якого починається незворотна моральна, культурна, інтелектуальна деградація населення.

Здається, ми цього й досі не зрозуміли. Інакше звідки нове керівництво Міністерства фінансів узяло ідею скасування податкових пільг для наших видавців? Такі пільги, між іншим, є в усіх країнах ЄС.

...Був такий кримський хан, поет і воїн — Бора Гази Герай Хан Газаїй (1554—1607). Його вірші перекладав Іван Франко. Один з тих перекладів свіжо звучить і нині, хоч тоді ці рядки адресувалися чиновникам у Стамбулі, а тепер легко переадресовуються до Києва. Хан написав це на війні, в Зомборі, що на Балканах. Вірш зветься «В обороні фортеці Зомбор»:

Не дивуйте, що гіркий вам поздоров шлем в своїм горі! 

Гірко-бо нам, не солодко, а гірка й вода в Зомборі.

Ось джаури, мов собаки, на ісламу край напали, —

Ви ж там сидите й берете хабарі, як перше брали.

Ми тут плачем, проливаєм кров свою у лютім бою, 

Ви ж там п’єте з чар розкоші, граючися між собою.

Як не буде нам підмоги, край наш піде до шайтана; 

Як не вірите, спитайте хоч би в самого султана.

Бідолахи, що в Стамбулі сидите там для науки, 

Беріть стріли, беріть луки й прибувайте без принуки!

На державнії основи наші — вже приходить скруха, 

Та на всяку мудру раду в вас лише глухії вуха.

Щиру правду вам говорить Газі-Хана вірш у горі... 

В кого серце ще не впало, навістіть його в Зомборі!