Через загрозу територіальній цілісності України з боку «північного сусіди» знову загострилася проблема історичного формування наших етнічних земель і державних кордонів. Прикро, але подекуди з’являються провокаційні запитання щодо українців як окремого етносу. Навіть деякі «наші» науковці говорять про нібито неможливість застосування самого поняття «український народ» за періодів його перебування в складі інших держав — Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Російської чи Австро-Угорської імперій. За такою логікою, українці як народ мали б то зникати, то з’являтися знову на світовій арені?
Але ж іще на мапах Європи ХVІІ—ХVІІІ ст. зображувалася країна «Україна».
Звернімося до незаангажованих джерел ХVІІ-ХVІІІ ст.
Французький географ Н. Сансон (Sanson, 1600—1667) у 1641 р. оприлюднив карту, де зображено країну «Ukraіna o Paese de Cosacchі» (Україна — земля козаків). Означена автором територія охопила обидва боки Дніпра, поширюючись на Волинь, Полісся, Галичину. Характерно: назви «Русь» чи «Росія» відсутні, а натомість визначено межі «Московії».
У Паризькій національній бібліотеці є мапа невідомого автора (1646), де землі майбутньої Гетьманщини обабіч Дніпра названо «Ukraіne».
На карті французького вченого Дюваля, видрукованій 1669 р. у Парижі під назвою «Польське королівство та держави, які від нього залежать», окремо визначено Польщу, Московію та Україну.
На мапі англійця Мордена стосовно «штатів» («держав») Великої Польщі названо власне Польське королівство, Литву та Україну (на обох берегах Дніпра).
У другій половині ХVІІІ ст., коли в Україні вже панувала Російська імперія, на мапі М. Севтері (Аугсбург, 1773) поряд з «Московією» названо «Ukraіna», а на південь від неї — «Земля Запорозьких Козаків».
Уже в другій половині ХVІІ ст. за участі царського уряду виникло кілька загроз для територіальної цілісності України. Так, підписання «Коломацьких статей» між козацькими старшинами та московською владою помітно зачіпало державницькі прерогативи Гетьманщини. В грамоті бояринові В. Голицину від 5 вересня 1687 р. кремлівські правителі з утіхою писали, що цю угоду оформлено «со многою прибавкою» для государів.
На початку 1680-х років із Запорожжя на південь Київщини з відома коронного польного гетьмана С. Яблоновського перейшло кілька сотень запорожців під орудою С. Палія. На їхні заклики «вольності» сюди почали переселятися селяни та рядове козацтво з різних місць України. Опорним пунктом став Фастів, де Палій збудував фортецю. Правобережний полковник чимраз далі збирав землі під свій «козацький присуд», зміцнюючи національні позиції на території Правобережної Гетьманщини. Тому, коли в 1686 р. постало питання між Гетьманатом і владою Речі Посполитої стосовно прикордонної області, то виявилося, що вона значною мірою вже заселена українцями. Незабаром освоєння земель поширилось на великий простір між Дніпром, Дністром і Случем. У літописі Г. Грабянки сказано, що Палій, «поосажовавши многіе гради людми... войска свої охотниє по Полесю, даже до литовской границе, розстановляючи». Схожу інформацію знаходимо і в інших джерелах.
Від 1688 р. С. Палій періодично звертався до царського уряду через українського гетьмана та інших офіційних осіб з пропозицією возз’єднати підпорядковані йому землі Правобережжя з Лівобережжям, тобто мова йшла про «повноцінну» Гетьманщину на обох берегах Дніпра. У фастівського полковника відповідно змінилась і атрибутика. Якщо раніше він підписувався зазвичай як полковник «Війська Речі Посполитої запорозького», то пізніше так: «Полковник його цісарського величества війська запорозького».
Проте московський уряд, зв’язаний умовами «Вічного миру» (1686), не міг відверто підтримувати такі тенденції. І Палієві порадили дещо зачекати.
А от після проголошення війни Швеції (1700) Петро І, практично повністю ігноруючи інтереси старшинської адміністрації та гетьмана, перетворює Україну (передусім її прикордонні землі з Польщею) на свою заручницю при вирішенні великодержавницьких проблем. Зокрема, укладаючи угоду з польським королем Августом ІІ Сильним про спільні заходи проти шведського короля Карла ХІІ, він пообіцяв поступитися Речі Посполитій кількома «градами» на Правобережжі й деякими поселеннями Стародубського полку. А потім відправив до Мазепи (щоб розвідати, як той поставиться до такого рішення) дяка Бориса Михайловича з «таємними» статтями, де йшлося про можливість відторгнення «от Украины» на користь Речі Посполитої «заднепровских местечек» Трахтемирова, Стайок і Трипілля та передачу найближчих «к стороне польской» сіл на Стародубщині.
Гетьман добре розумів корисливі плани царського двору щодо України. Щоб не загострювати стосунки з «великим государем», Мазепа вирішив формально не відмовляти посланцю Петра І і погодився поступитися полякам Трахтемировим, Стайками та Трипіллям. На всі інші пропозиції гетьман не пристав. І тактовно, але принципово заявив: «...В польскую сторону уступать никоторыми мерами не возможно, таких ради причин: естьми теми местами уступить, то на той стороне останетца в державе его царського величества один Кіев, и будет в великом опасеніи... а в Стародубской полк полякам вселятца непристойно же...»
Дедалі більше переконуючись у тому, що Петро І прагне над усе розіграти лише власну карту в політиці щодо Речі Посполитої, нехтуючи при цьому інтересами свого союзника, гетьман іде на зближення з польським королем. Водночас він змінює тактику стосовно дій С. Палія на Правобережжі. 24 січня 1704 р. у Ніжині Мазепа отримав гетьманські клейноди й грамоту на уряд гетьманський на Правобережжі від польського короля. У травні того ж року Мазепа перейшов на правий берег Дніпра, де його радо зустріло населення, вважаючи, що він прийшов «взяти їх під свою булаву». А вже через місяць за його наказом С. Палія було за-арештовано, а Білу Церкву, яку Петро І хотів віддати полякам, захоплено. Далі гетьман прибув під Любар на Житомирщині (за Андрусівським перемир’ям 1667 р. мав належати Польщі) і проголосив, що саме тут відтепер проходитиме кордон з Річчю Посполитою. Петру І він написав листа про неможливість передати Правобережжя у підпорядкування польській короні.
А цар у серпні 1704 p. у Нарві уклав угоду з королем про повернення регіону (Білої Церкви й тамтешні фортеці) й нейтралізацію фастівського бунтівника Палія. Наступного року Август ІІ знову категорично зажадав від гетьмана і Петра І передачі Правобережної України. Польський король вимагав від Мазепи — фактично правителя на обох берегах Дніпра — повернення всіх завойованих Палієм міст, у тім числі Фастова, Білої Церкви, Корсуня, Немирова. Гетьман застеріг царя: якщо поступимося Правобережжям, кордони Речі Посполитої пройдуть надто близько до Запорожжя та Криму, зачеплять територіальні інтереси прикордонних полків.
Події 1706 р. остаточно розкрили наміри царського уряду шодо України. Влітку, під час перебування Петра І у Києві, старшини влаштували на його честь обід. Там князь Олександр Меншиков, будучи напідпитку, заговорив з Мазепою про необхідність усунення всіх «внутрішніх ворогів», натякаючи на місцевих державців. Дещо пізніше княгиня Ганна Дольська письмово попередила гетьмана: Меншиков сам хоче стати володарем Гетьманщини.
Оцінюючи ситуацію, що склалася, І. Мазепа відверто заявив серед свого оточення: «Я сам хорошо знаю, что они замышляют надо мной и над всеми вами: хотят ... всю старшину искоренить, городы наши отобрать...
поставив в них своих воевод или губернаторов, а когда бы наши воспротивились, то за Волгу всех их перегнать, а Украину своими людьми осадить (заселить)... Господи! Освободи мене от их панованя!»
Справді, саме тоді Петро І мав намір «реформувати» Україну по-своєму. В 1707 р. замість козацького він хотів створити регулярне наймане військо під командуванням московських старшин, планувалося скасувати інститут гетьманства, розпустити старшину, а владу в країні передати губернаторам. Отже, передбачалася повна ліквідація української автономії.
Що стосується Правобережжя, то цар таємно наказав Мазепі (указ від 22 серпня) не віддавати його полякам. Гетьман дещо розгубився від такої політики царя. А все просто: відмовити полякам у передачі їм Правобережжя Петра І спонукали тоді свої причини. Цар мав на меті закінчити війну зі Швецією і оголосити її Туреччині, а «Польська Україна» стала б на заваді цьому, та й поляки б тут же налагодили добрі стосунки з турецьким султаном і кримським ханом. Москва на таке піти не могла.
Віддавати Правобережжя полякам довелося вже не Мазепі, а наступному гетьману Лівобережної України Іванові Скоропадському, але вже після трагічних для України подій 1708—1709 рр., ліквідації царизмом Запорозької Січі тощо.
Реформуючи міське управління в межах усієї Російської держави, московський уряд поширив цю реформу і на Лівобережжя, і на Слобожанщину. Указом від 18 грудня 1708 р, було створено Київську губернію, до якої ввійшло 56 міст. Саме створення Київської губернії передбачало «перекроєння» не лише меж Гетьманщини, а вносило деструкцію в усе козацько-старшинське правління на Лівобережжі, Слобожанщині, частково на Правобережжі. Таке враження, що цим актом цар хотів помститися українцям за «зраду» Мазепи. Центром Київської губернії було визначено Київ, до якого приписувались, зокрема, міста Переяслав, Чернігів, Ніжин, Білгород, Охтирка, Богодухів, Мурафа, Суми, Краснопілля, Севськ, Курськ, Мценськ, Путивль, Кроми, Рильськ, Брянськ, Орел (як бачимо, до тодішньої Київської губернії входило кілька обласних центрів нинішньої Росії).
Водночас цар визначив Гетьманщину як «Малороссийский край», а її народ назвав «малороссийским», хоча за звичкою вживав також і термін «в Украйне» (мовляв, Карл ХІІ прагнув «изменника Мазепу в Украйне самовластным князем учинить»). Характерно й те, що тоді міста Стародуб, Почеп, Погар і Новгород-Сіверський цар однозначно назвав українськими. Проте скоро більшість із них якимсь дивом стануть «російськими».
Попри агресивну й деструктивну політику стосовно України, Петро І переконував її населення у своїй безмірній лояльності:
«...И можем непостыдно рещи, что никоторый народ под солнцем такими свободами и привиліями и легкостію похвалитися не может, как по нашей царського величества милости, (народ) малороссійский...»
Тим часом Петро І ще в середині 80-х років ХVІІ ст. насильно ліквідував Київську патріархію, підпорядкував українські церкви Московському патріарху (замість Константинопольського), а в ході Північної війни нещадно використовував людські й матеріальні ресурси Гетьманщини, знищував численні населені пункти, жителі яких чинили опір його військам.
Після 1709 року в Полтаві було вирішено залишити «великоросійські» гарнізони й поширити підпорядкованість їхньому керівництву на місцевих жителів та території Полтавського полку («ибо большая часть городов того полка были в бунте обще с запорожцами; того ради опасно оной, яко Полтаву без гарнизона оставить, дабы те же бунтовщики запорожцы с единомышленники своими не учинили паки какого возмущенія».
Опосередковано Лівобережної України, її території та населення, стосувався іменний указ від 12 лютого 1710 р., де наказувалось усім губернаторам до кінця року переписати в своїх губерніях (отже, й у Київській) селян і «дворових людей» обох статей «по головам» окремо, а отримані статистичні дані за особистими підписами передати до уряду.
У 1719 р. помітно активізувалися зазіхання представників московського уряду на Сіверщину. Так, І. Скоропадський тоді змушено «подарував» всевладному князеві О. Меншикову Почепську волость, яку той фактично перетворив на свою власність. Як свідчить «Краткое описаніе Малороссіи», князь Меншиков «заехал межею до Почепа, маетности своей, прежде того от гетмана Скоропадского ему наданной, дві сотні: мглинскую и бокланскую и часть стародубовской, и за тое великую ссору и тяжбу гетман с князем иміл, а особливо за завладініе почепских козаков в підданство».
На практиці дії Меншикова можна розцінювати як відчуження певної території Гетьманщини і долучення її до володінь Московії.
Своїм указом від 5 жовтня 1720 р., ніби мимохідь, Петро І заборонив Києво-Печерському та Чернігівському монастирям іменуватися ставропігією Константинопольського патріарха, а також наклав вето на видрук у друкарнях цих монастирів книг світського змісту, тобто українською мовою, бо, на його думку, їх «печатают несогласно с великороссийскими печатьми, которые со многою противностью Восточной церкви». Отже, «вновь книг никаких, кроме церковных прежних изданий, не печатать».
Іменний указ від 29 квітня 1722 р. перепорядкував Гетьманщину Сенату: «Малороссии быть в ведении Сенатском», — зазначено в ньому. Тоді ж було роз’яснено гетьману про причини заснування в Глухові Малоросійської колегії і підтверджено давні права українців, наданих як Б. Хмельницьким та іншими по ньому гетьманами. Хоча в реальності помітно посилювалася влада російського чиновництва на місцях, зростав визиск, підмінялось козацьке самоврядування і судочинство, перепрофілювалось збирання значної частини податків не до Військового Скарбу Гетьманщини, а в імперську казну. Зокрема, в іменному указі йшлося: «В которых больших городех будут наши воеводы, и в тех бы городах, для судов и расправы, были урядники их козацкие и судитца б им по своих правам; а буде кому суд их, козацкой, будет не люб, а похочет дело сие перенесть к воеводе, и в то время тому воеводе меж ими расправу чинить, по своему рассмотрени». Далі: «Чтоб в малороссийских городех урядники были обираны к тому достойные, которые должны будут подданными учреждать и доходы всякие в казну отдавать». Однак надалі «указали всякие денежные и хлебне доходы збирать малороссийского народа людем, и отдавать в нашу казну тем людем, кого мы определить укажем...» На практиці цей задум було реалізовано 16 травня того самого року.
У 1720-х роках помітно посилилась увага царату і до Слобідської України — одного з важливих стратегічних районів. Так, згідно з указом від 14 грудня 1720 р., регіон передано у відання бєлгородського воєводи.
Цей період став переломним у долі Гетьманщини. Зі смертю Скоропадського Петро І взагалі заборонив вибори гетьмана. Тимчасово призначений на його місце чернігівський полковник Павло Полуботок був незабаром заарештований за наказом імператора як завзятий «автономіст», і ув’язнений в Петропавлівській фортеці, де скоро помер від катувань (1724). Тоді ж видано указ про призначення в полковники з росіян.
Пушкін, поціновуючи закони Петра І, зазначив, що вони були жорстокі, примхливі й, здається, написані батогом...
Будь-які суспільні, політичні чи територіальні реформування царського уряду за правління Петра І були спрямовані не на користь українцям і повсюдно обмежували їхній автономний статус і соціальні права. Поступово порушувалися вироблені в ході Національної революції та Визвольної війни норми суспільного буття і привілеї вільного козацького стану. Фактично на законодавчому рівні закладалось підґрунтя для подальшого знищення цілісної самобутньої сотенно-полкової системи управління в Гетьманщині.
Олександр Гуржій, доктор історичних наук, професор.
