В Україні починають відзначати 150-річчя від часу заснування Полтавського товариства сільського господарства. Ця дата є у відповідному переліку, затвердженому постановою Верховної Ради від 11 лютого 2015 року. Чимало присвячених їй заходів відбуватимуться, звісно, на Полтавщині. У тому числі й головні урочистості, заплановані на 29 вересня. Водночас першим вагомим віншуванням фундаторів товариства у столиці стане приурочена згаданому ювілею Х Всеукраїнська конференція молодих учених і спеціалістів, яка відбудеться сьогодні у Національній науковій сільськогосподарській бібліотеці НААН. На ній укотре згадають про першовитоки унікальної спільноти подвижників аграрної науки і практики.

Селян розкріпачили, а що далі?

Полтавське товариство сільського господарства заснували у 1865 році. Безпосереднім ініціатором його створення став князь Сергій Кочубей. Саме він ще 1863 року звернувся з відповідним листом до губернського предводителя дворянства, пропонуючи останньому поклопотати про це на офіційному рівні та зібрати засновників майбутнього об’єднання. Неважко здогадатися, що відбувалося це фактично відразу після скасування в Російській імперії кріпосного права. Це давало потужний поштовх для розвитку аграрного виробництва та переробної промисловості.
Але куди і завдяки чому вони мали рухатися вперед? Фундаторами товариства стали люди, м’яко кажучи, небідні. Вони могли й надалі, як було заведено за тодішньою «модою», для ведення свого господарства запрошувати з-за кордону агрономів, інженерів, садівників, управителів маєтків і економій, «виписувати» звідти краще насіння, продуктивних тварин і птицю. Однак добре розуміли, що такий шлях, особливо за умов зростання конкуренції на світових ринках, веде фактично в нікуди.
Непристосованість чужоземного матеріалу до наших кліматичних умов і ґрунтів «народжуватиме» мізерні врожаї. Та й ті, як і раніше, нерідко «злизуватимуть» посухи чи шкідники, провокуючи нові голодовки та бунти... Таким природним і рукотворним стихіям можна було протиставити лише раціональне, науково обґрунтоване господарювання на землі. Саме про нього дбали «батьки» Полтавського товариства сільського господарства, котрі стали предтечами вітчизняної аграрної науково-дослідницької справи.

Першопрохідці стали «багатоверстатниками»

Статут об’єднання вони затвердили у травні 1865 року, а через декілька місяців, 29 вересня (10 жовтня за новим стилем), відбулося перше засідання товариства. На ньому президентом обрали Сергія Кочубея, віце-президентом — його брата Лева. Вже тоді об’єднані єдиною метою й водночас знані у краї землевласники, аграрії-практики та науковці пропонували провести губернську сільськогосподарську виставку, організувати племінну вівчарню, профільну школу тощо. Через брак коштів такі заходи відтерміновувалися, але не забувалися.
Поступово діяльність згаданих подвижників набувала вражаючих масштабів. Товариство, висловлюючись сучасною мовою, виконувало переважно функції служби дорадництва. Однак тоді, здавалося, не було жодної проблеми у сільськогосподарській галузі, за вирішення якої не бралися б його представники. Починаючи з виведення та поширення нових високопродуктивних сортів і порід, випробовування техніки, боротьби зі шкідниками, заснування навчальних закладів і закінчуючи вузькопрофільними аспектами садівництва чи бджільництва.
Таке «багатоверстатництво» зумовлювалося роллю першопрохідців. Із часом певні напрями їхніх досліджень «перехоплювали» інші, щось просто відмирало з втратою актуальності або навпаки — потребувало глибшої спеціалізації. Тож від заснованих повпредами товариства дослідницьких і навчальних закладів, установ «відбруньковувалися» нові, подекуди ще потужніші. Але авторитет «батьків-засновників» і повноважних представників цієї спільноти, наукова та практична цінність їхньої творчої спадщини залишаються незаперечними. Власне, їхніми напрацюваннями послуговуються й сьогоднішні аграрії та науковці.

Поради від «Хуторянина», котрий прагнув у Європу

Чого варті лише датовані кінцем ХІХ — початком ХХ століття збірники наукових праць членів товариства за результатами їхніх дослідів і спостережень. Воістину безцінними залишаються підшивки офіційного органу Полтавського сільськогосподарського товариства — щотижневого(!) журналу «Хуторянин». У ньому поруч із ґрунтовними аналітичними статтями друкували суто практичні поради селянам. Чимало з них не втратили своєї актуальності й досі. А найголовніше, вони застерігали хліборобів і тваринників від багатьох помилкових кроків, які могли коштувати їм надто дорого.
Зрештою, не менш вагомими були практичні здобутки товариства, яке у кращі часи об’єднувало 450 фахівців із 14 повітів тодішньої Полтавщини та територій чотирьох сусідніх губерній. Тільки з 1879-го по 1895 рік під його егідою влаштували 37 різноманітних сільськогосподарських виставок. На них репрезентували кращі зразки селекційної та племінної роботи, пропагували передовий досвід. За свідченнями істориків, на момент створення товариства середня врожайність зернових у Російській імперії не перевищувала 6,1 центнера з гектара. Натомість у 1914 році вона становила вже 14,7 центнера. Неоціненний внесок у той поступ, який давав змогу перетворювати відсталу аграрну країну на «житницю» Європи, згаданих піонерів аграрної науково-дослідницької справи відзначають не лише вітчизняні спеціалісти.
Водночас вони заохочували себе й інших до пошуку найпрогресивніших форм і методів господарювання на землі. Скажімо, сучасний дослідник історії аграрної науки, директор Національної наукової сільськогосподарської бібліотеки НААН Віктор Вергунов звернув увагу на дискусію, що точилася ще на початку 1891 року між землеробом-практиком князем В. Кудашевим і видатним ученим, віце-президентом товариства О. Ізмаїльським щодо переваг мілкої оранки над глибокою.
Своєрідним її продовженням майже через століття став так званий полтавський експеримент із впровадження ґрунтозахисного безплужного обробітку ґрунту, запропонований тодішнім керівником області Федором Моргуном. Завдяки Федору Трохимовичу в Україні вже не на експериментальних ділянках, а на площі у мільйон гектарів довели очевидні плюси технології, яку за кордоном називають нульовою. Там її запроваджували раніше, посилаючись у тому числі й на дослідження корифеїв нашої аграрної науки...

Вагомий колос Дослідного поля

Та все ж, певно, найкоштовнішою матеріальною перлиною товариства стало засноване за його ініціативи восени 1884 року Полтавське дослідне поле. Самі фундатори називали цей крок «почином», оскільки нічого схожого в Російській імперії на той час не було. Перша в країні постійно діюча профільна науково-дослідницька установа перевіряла кабінетні та лабораторні напрацювання практичними випробовуваннями на землі. А отже, одержувала найточніші результати і, відповідно, давала найбільш фахові рекомендації хліборобам і тваринникам. Згодом її підвищили у статусі, перетворивши на Полтавську сільськогосподарську дослідну станцію. Вона функціонує й сьогодні.
Понад півсотні її співробітників продовжують добрі справи своїх попередників. Тих «перших хоробрих» фундаторів Полтавського товариства сільського господарства і Дослідного поля. Безпосереднім символом такого спадкоємництва стали 40 соток беззмінного жита, яке на так званому Старому Хуторі станції восени висівають ось уже протягом 131 року! Тобто з часу заснування Дослідного поля. Цей унікальний для світової агропрактики експеримент давно став хрестоматійним, його зафіксовано у всіх підручниках для фахівців. Тож сьогодні, на переконання багатьох із них, заслуговує на офіційне визнання національним надбанням.
Зрештою, таких «унікумів» на станції чимало. Серед них — і непоказний старенький будинок лабораторії, з якої, власне, починалося Дослідне поле як установа, і робоче місце колишнього студента-практиканта, майбутнього геніального вченого Миколи Вавилова, і колекція з 30 тисяч(!) зібраних по всьому світу екземплярів комах — шкідників сільськогосподарських культур, і надзвичайно багата на дореволюційні видання бібліотека та не менш щедрий на цінні експонати музей... Значна частина того скарбу, без сумніву, потребує реальної музеєфікації, на яку поки що бракує коштів.

Як зберегти родючу силу землі

Однак колектив станції живе не лише минулими здобутками. Оскільки тепер вона спеціалізується переважно на селекції кормових трав, то з «гальмуванням» тваринництва про її фахівців говорять не так часто, як про їхніх колег, що досліджують кукурудзу чи соняшник... Хоча сьогодні дедалі більше господарників, які фактично відроджують тваринницьку галузь, звертаються до науковців-«станційників» не тільки за консультаціями. Останнім часом охоче купують насіння виведених тут високопродуктивних сортів люцерни та вики вітчизняні сільгоспвиробники і їхні колеги з Білорусі, Чехії, Сербії, деяких інших країн. Станція залишається офіційним центром наукового забезпечення агропромислового виробництва Полтавської області.
Нині її фахівці виконують майже півтори тисячі варіантів різноманітних досліджень. Які з них головні? «Другорядних, мабуть, узагалі немає, — відповідає директор станції, кандидат сільськогосподарських наук Андрій Кохан. — А головним нашим завданням залишається те, яке поставили перед собою ще півтора століття тому засновники Полтавського товариства сільського господарства. Вони також прагнули переконати агровиробників у необхідності господарювати на землі, опираючись на науку. І давали їм для цього перевірені фаховими дослідженнями знання».
Водночас полтавські науковці застерігають практиків від надмірного захоплення усім іноземним. Адже сумнівна «мода» на імпортовані сорти, гібриди, породи повертається знову. Хоча вітчизняні, на думку керівника станції, у багатьох випадках нічим не гірші. «Не менш важливо й те, що свою селекцію насіння кормових трав ведемо без застосування ГМО, — продовжує Андрій Кохан. — Останнім часом досліджуємо також, що відбувається з ґрунтом, коли його «перенасичують» монокультурами на кшталт кукурудзи чи соняшнику. Вже до кінця нинішнього року плануємо видати збірник результатів цих спільних із фахівцями Інституту фізіології рослин досліджень. Адже проблема збереження родючої сили землі, яку наші попередники 150 років тому лише окреслювали, сьогодні постає з особливою гостротою».

Полтава.

 

Директор станції Андрій Кохан демонструє підшивку журналу «Хуторянин», який видавало Полтавське товариство сільського господарства.

 

Це беззмінне жито, яке висівають на одному місці вже 131 рік, зеленіє й сьогодні.

Фото автора.