Метою Революції Гідності був і залишається захист права громадян нашої держави самим вирішувати свою долю, самим визначати своє майбутнє. Як громадяни нашої держави, ми — співробітники ДУ «Інститут неврології, психіатрії та наркології Національної академії медичних наук України» — прагнемо залишити своїм дітям країну, якою можна пишатися. Така країна неможлива без ефективної системи охорони здоров’я, що ґрунтується на надійному фундаменті наукових досліджень. Принцип «нічого для нас без нас» є ключовим для громадянського суспільства, яке ми будуємо. Ось чому ми не можемо залишитися осторонь тієї дискусії, що точиться навколо теорії і практики реформи системи охорони здоров’я в нашій державі і, зокрема, навколо ролі медичної науки в цьому процесі.
Теорія
16 березня 2015 року була оприлюднена Національна стратегія реформування системи охорони здоров’я в Україні на період 2015—2020 років, що є складовою Національного плану дій з реформування, проголошеного Президентом і схваленого Верховною Радою України.
У Стратегії цілком слушно зазначено, що єдиним прийнятним способом розв’язання ситуації, що склалась, є не руйнація, а «контрольований «капітальний ремонт» та перехід до нової моделі системи охорони здоров’я». Терміновим завданням Стратегія справедливо визнає оптимізацію інфраструктури вторинної медичної допомоги шляхом «створення лікарняної мережі кожної області з можливістю віртуального об’єднання цих мереж в єдиний лікарняний простір для всієї країни». Зокрема, передбачається «поступова та поетапна передача відомчих закладів охорони здоров’я до складу обласних мереж».
Єдиний лікарняний простір (що є матеріальним утіленням ідеї єдиного медичного простору) є необхідною передумовою для реалізації двох головних принципів реформи, про яку йдеться, а саме: переорієнтація з фінансування ліжко-місць на оплату реальних послуг, отриманих реальною людиною («гроші йдуть за пацієнтом») та забезпечення прав пацієнтів на вибір лікувального закладу.
Відомо, що інфраструктуру вторинної медичної допомоги увінчує обласна лікарня, а третинну медичну допомогу надають високоспеціалізовані, високотехнологічні центри системи охорони здоров’я, які утворюють (уже не віртуально, а реально) єдиний медичний простір національного рівня. Адже такі центри є далеко не в кожному регіоні і приймають на лікування пацієнтів вони з усієї країни, незалежно від місця їхнього проживання.
Слід окремо підкреслити продуманий і обережний підхід Стратегії щодо таких центрів. Зокрема, в ній сказано: «Держава повинна сформувати політику існування високотехнологічних центрів, яких не може бути багато, але вони повинні забезпечувати доступ до сучасних технологій і ставати центрами розвитку і агентами змін».
Зрозуміло, що оптимальними кандидатами на роль «високотехнологічних центрів», про які йдеться у Стратегії, є інститути Національної академії медичних наук України, які мають високий рівень спеціалізації, укомплектовані найкращими фахівцями, найкращим обладнанням (доступним в поточних умовах) і які вже нині забезпечують найвищий досяжний у нашій країні рівень надання медичної допомоги за своїм профілем мешканцям з усіх регіонів нашої держави.
Також зрозуміло, що роль «високотехнологічних центрів» зазначені установи зможуть виконувати лише як наукові академічні інститути, оскільки:
— саме академічна атмосфера приваблює талановиту молодь;
— саме наукові школи, що діють в наукових академічних інститутах, створюють необхідні передумови для швидкого професійного росту молодих спеціалістів;
— саме поєднання «під одним дахом» інститутських клінік з іншими науковими підрозділами (лабораторіями, майстернями та експериментальними виробництвами) дає можливість науковим академічним інститутам бути «центрами розвитку і агентами змін», про які йдеться у Стратегії.
Власне, саме за такою інтегральною моделлю побудовано національні інститути охорони здоров’я США, лідерство яких у сучасній світовій медицині є незаперечним.
Отже, на рівні теорії реформ, яку містить у собі Стратегія, все гаразд. І в цьому немає нічого дивного, оскільки в розробці цього документа брали участь авторитетні експерти, а результати їхньої діяльності пройшли широке громадське обговорення.
Практика
На жаль, уже нині інститути НАМН України опинились під загрозою і можуть бути зруйновані ще до того, як продумані підходи Стратегії стосовно «високотехнологічних центрів» буде втілено в життя. Річ у тім, що з 01.01.2015 р. (тобто за два з половиною місяці до оприлюднення Стратегії), набув чинності Закон України №79-VІІІ від 28.12.2014 р. «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин», який може створити умови саме для такого фатального розвитку подій.
Пункт 2 Прикінцевих положень цього закону передбачає, зокрема, здійснення заходів щодо передачі клінік науково-дослідних інститутів «до сфери управління центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров’я». Наявна в документі нечіткість визначення «науково-дослідні інститути» дає змогу, за бажання, вважати такими й установи НАМН України. Це спричиняє особливе занепокоєння, оскільки НАМН України — це цілісний комплекс кращих науково-медичних установ країни, який уже сьогодні є реальним прототипом єдиного медичного простору національного (міжобласного) рівня.
Головною перешкодою для вільного пересування пацієнтів у цьому вже створеному просторі високотехнологічних центрів третинної допомоги є зовсім не хибне підпорядкування, яке треба змінити. Насправді причина в банальній нестачі коштів на транспортні витрати, що є наслідком крайньої бідності населення (в більшості хворих просто немає грошей на подорож до іншого міста), а також майже в повній відсутності страхових та інших фінансових механізмів, спроможних забезпечити проїзд пацієнта до місця його належного лікування.
Руйнація комплексу клінічних інститутів НАМН України не тільки знищить єдиний діючий прототип медичного простору національного рівня, а й призведе до деградації всесвітньо відомих наукових шкіл, масового відтоку науковців за межі нашої держави і занепаду медичної науки на її теренах як мінімум на десятиліття, а то й на віки.
Окрім того, тривогу викликає той факт, що згадана у законі клініка розглядається, як нібито мобільний і незалежний підрозділ, який можна без завдання шкоди відокремити від інших частин на-
справді єдиного «організму» — клінічного наукового академічного інституту. Незрозуміло, як після такої варварської «ампутації» наукові академічні інститути зможуть виконувати роль згаданих у Стратегії «високотехнологічних центрів». Нарешті, незрозуміло, як відокремлення кращих клінік від провідних наукових академічних установ (з якими вони нині утворюють єдине ціле), сприятиме кінцевій меті згаданої реформи — підвищенню якості надання медичної допомоги? Що станеться з рівнем цієї допомоги в країні після того, як будуть зруйновані «флагмани» галузі, на які рівняються інші установи охорони здоров’я?
Щоб запобігти несприятливим і, можливо, незворотним наслідкам передбачених законом дій і реалізувати основні положення Стратегії, слід врахувати поточний стан речей, а також помилки, які вже було зроблено в процесі схожих реформувань у нещодавньому минулому.
Сумний досвід минулого застерігає
Відомо, що до середини 1950-х років українська медична наука та освіта розвивались у руслі загальновизнаних світових тенденцій — вони ґрунтувались на основі власних університетських (академічних) клінік. Однак у 1955-му було прийнято рішення про передачу зазначених клінік у підпорядкування місцевим адміністративним органам. Усі медичні університети, а також ті науково-дослідні інститути, які не змогли відстояти свої клініки, спіткала драматична доля. Саме тоді в медичних університетах розпочався занепад наукових досліджень, який спостерігається дотепер.
А руйнівний вплив цього рішення на науково-дослідницькі установи добре ілюструє приклад нашої Української психоневрологічної академії. Протягом лише кількох років після втрати власних клінік цей всесвітньо відомий науковий центр перетворився на третьорозрядний провінційний заклад, що балансував на межі розформування. І навпаки, повернення клінік цій установі дало змогу їй відновити свою наукову славу і відродитися, врешті-решт, у вигляді сучасного ДУ «Інститут неврології, психіатрії та наркології НАМН України». Цілком зрозуміло, що процес відродження був набагато довший і важчий, ніж деградація, спричинена непродуманими адміністративними діями.
Сьогодні Україна прагне модернізації і відповідності світовим стандартам. Саме тепер держава намагається виправити помилки минулого і повернути науку в університети, для чого, зокрема, шукає можливості надати університетам власні клініки. То чи припустимо в цих умовах правою рукою виправляти одну помилку (повертати клініки університетам), а лівою — робити нову страшну помилку (забирати клініки в наукових академічних інститутів)?
З огляду на сказане вище, вважаємо неприпустимою передачу клінік наукових академічних інститутів до сфери управління будь-яких інших адміністративних органів, окрім НАМН України. Така передача ускладнить (або навіть зробить неможливим) виконання завдань Стратегії, а також програмних документів чинної парламентської більшості та уряду країни оскільки:
— зруйнує вже діючий прототип єдиного медичного простору національного рівня, що складається з високо-спеціалізованих закладів третинної медичної допомоги;
— позбавить країну згаданих у Стратегії високотехнологічних центрів, що мають забезпечити доступ до сучасних технологій та стати центрами розвитку й агентами змін;
— призведе до фактичної руйнації провідних наукових шкіл і до глибокого занепаду вітчизняної медичної науки, а також
— істотно погіршить якість надання медичної допомоги широким верствам населення всіх без винятку регіонів України (насамперед пацієнтам із найбільш важкими формами хвороб, які завжди були цільовим контингентом академічних клінік).
За дорученням колективу
Петро ВОЛОШИН, професор, директор ДУ «Інститут неврології, психіатрії та наркології НАМН України».
