Україна має намір висунути свою кандидатуру в непостійні члени Ради Безпеки ООН — про це днями заявив Постійний представник України в ООН Юрій Сергеєв. В інтерв’ю для «Голосу України» він відповів на запитання про те, що стоїть за цим рішенням.
— Насамперед було б цікаво повернутися у минуле — тим більше, що ООН ось-ось виповниться 70. Відомо, що в десятку непостійних членів Радбезу обирають на два роки. Яка історія участі України? Чи є країни, котрі не були в роли «дворічників» Хто найчастіше обирався?
— Якщо поглянути на статистику, то постає вельми цікава картина. Наприклад, понад 60 країн жодного разу не потрапляли в «десятку,» а майже 40 обиралися до Ради лише один раз. Деякі країни, насамперед завдяки їх регіональному лідерству і внеску у світові процеси, з’являються там частіше. Наприклад, Бразилія і Японія обиралися по 10 разів, Індія та Пакистан — по сім, Італія й Канада — по шість.
Україна була в Раді вже тричі: вперше — в 1948—1949 роках, потім у середині 1980-х, останнього разу — в 2000—2001. Її обрання тоді в конкурентній боротьбі стало реальним свідченням міжнародного визнання нашої країни, — розповідає Юрій Сергєєв (на знімку).
— Вибори до цього «ексклюзивного клубу» відбуваються у найбільш представницькому органі ООН — Генеральній Асамблеї. Які «правила гри» у цьому процесі?
— Справді, ключову роль тут відіграє Генасамблея, де голосують усі члени ООН. Що стосується процедури, то непостійні члени обираються за принципом ротації на основі регіональних груп. Україна належить до східної європейської групи, яку в Радбезі нині представляє Литва. Для перемоги на виборах країні-кандидату необхідно одержати підтримку 2/3 голосуючих, або 128 голосів у разі участі всіх 193 країн. Бувають випадки, коли одразу кілька країн борються за вакантне місце. Наприклад, в 2011 році від нашої групи висунулося п’ять кандидатів, що призвело до затяжних виборів — на останньому етапі довелося провести 17 турів голосування для виявлення переможця.
— До виборів ще майже півроку... Як ви нині оцінюєте шанси України? Яких кроків у цьому плані вживає українська делегація?
— Шанси, на мій погляд, гарні, але це не має розхолоджувати, і тому ми продовжуємо активну роботу на різних рівнях і в тісній взаємодії із нашими колегами. Щоби тебе підтримали, ти повинен розуміти як регіональні проблеми, так і потреби окремих держав. І ми, у свою чергу, доносимо до них те, що хвилює нас, роз’ясняємо наші інтереси. Це такий процес взаємозобов’язань і взаємоповаги. До України ставляться з повагою з багатьох причин, включаючи нашу участь у миротворчих операціях. Не можна забувати й про роль нашої країни в створенні ООН, адже в Сан-Франциско наша делегація очолювала групу, яка працювала над преамбулою Статуту. Ну й, звісно, ми відчуваємо підтримку та солідарність у зв’язку з нинішнім конфліктом, бо з проблемами захоплення територій, зовнішньої агресії, маніпулюванням Статутом ООН доводилося зустрічатися багатьом.
— Оскільки непостійні члени Радбезу одержують право голосу, може скластися враження, що таке членство саме по собі дає щось на кшталт чарівної палички. Чи є реальні переваги роботи «всередині» цього органу?
— Особливих привілеїв немає. Є зобов’язання, які на тебе накладає сам мандат цього важливого органу. Але водночас членство в Радбезі дозволяє користуватися існуючими механізмами — виступати з ініціативами, порушувати ті або інші питання у рамках Ради. Наприклад, коли виникла проблема конфлікту в Україні, ми звернулися до одного з непостійних членів — Литви, яка скористалася своїми повноваженнями для скликання засідання. Ще один важливий момент: без непостійних членів не може відбутися жодне засідання, і це чудово розуміють усі, включаючи користувачів того самого «чарівного» права вето. На засіданнях важливий голос кожного, якщо рішення ухвалюється більшістю, без використання вето. А таких рішень досить багато.
— Говорячи про методи роботи — або, як вважають критики, бездіяльності — Радбезу, не можна не згадати про заклики до реформ, особливо у зв’язку із 70-річчям, що наближається. Наскільки реальна реформа Радбезу?
— Це нелегке питання, зважаючи на виняткову складність проблем, що стоять перед цим органом. Світ невпізнанно змінився з часів Другої світової війни, змінилися і гравці на світовій арені. З’явилися країни, чий внесок у світовий розвиток, як і їх людські ресурси та економічний потенціал, найчастіше не поступаються тим, які потрапили до «великої п’ятірки» в минулому столітті. Тому ведеться дискусія про розширення складу постійних членів. Ідеї реформ торкаються і механізмів роботи Ради, яка, на відміну від Генасамблеї, керується у своїй роботі тимчасовими внутрішніми правилами вже майже сьомий десяток років. Ми виступаємо за перехід Радбезу до ясних і чітких правил процедури й підтримуємо французьку ініціативу про незастосування права вето в разі загрози життю, порушення прав людини тощо.
Однак простих рішень немає, хоча пошук триває, і ми беремо в ньому активну участь. Ми вважаємо, що наш досвід, особливо останнього року, важливий для поліпшення методів роботи Радбезу. Конкретний приклад — нездатність Ради ефективно застосувати заходи превентивної дипломатії. А ми бачили, на жаль, на своєму досвіді, як повинен діяти і цей орган, і Генеральний секретар, і Генасамблея для того, щоб залучити глобальні ресурси для запобігання конфлікту. Тому в нас є чим поділитися і є що запропонувати.
І останнє. Ми одні з творців ООН, і не можемо просто відмахнутися від проблем цієї організації, яка, на жаль, поки мало що зробила для припинення конфлікту в Україні. Але вона стала хорошою платформою для консолідації глобальної солідарності — ми бачили це на прикладі торішньої резолюції Генасамблеї. Тому Україна повинна зробити все, щоби допомогти цій організації вижити й стать краще. Реформуючи ООН, ми допоможемо всім і допоможемо й собі.
Інтерв’ю провів Олександр ТАУКАЧ.
Нью-Йорк.
Фото надане прес-службою ООН.
