«А де тут найближчий банкомат? І якийсь магазин, де купити недорогий телефон?» Літнє подружжя розпитує у перехожих дорогу. Типова картина для Маріуполя, куди щодня приїздять пенсіонери з окупованих територій. Переоформити довідки, зняти гроші з картки, купити ліки в аптеці і продукти — в магазині. Із Києва Маріуполь, який постійно потрапляє до фронтових зведень, видається "гарячою точкою». Із Донецька — зручним для життя містом, де мешканці можуть користуватися благами, недоступними в окупованих населених пунктах.
Про те, які соціальні проблеми виникли із початку протистояння на cході, як вирішуються ці питання і на яку підтримку від держави розраховують мешканці і переселенці, — розмова з заступницею маріупольського міського голови Тетяною ЛОМАКІНОЮ.
— Коли говориш із мешканцями міста, відчуваєш, наскільки вразливо люди реагують на будь-яке рішення зі столиці — чи то перенесення центру області із Маріуполя до Краматорська, чи скасування залізничного сполучення із містом. Залізничне сполучення нещодавно відновили, але що потрібно ще зробити для того, аби городяни не почувалися відірваними від цілісної України?
— Дуже болюче питання для всіх нас. З одного боку, намагаємося зберегти у людей віру в те, що Україна відстоїть Маріуполь, що вся країна за нас. Навіть символічними акціями — наприклад, коли діти зі Стрию на Львівщині пишуть листи нашим школярам, і навпаки. З другого — хотілося би більше уваги від уряду в питаннях інфраструктури. На жаль, сьогодні політика перемагає менеджмент. Але якщо не допомагати сьогодні підприємствам, які продовжують працювати в місті, давати роботу людям і платити податки, — для країни буде гірше.
Бачимо, що значна частина підприємців згорнула свою діяльність, побоюючись близькості бойових дій. І даремно: середній чек у Маріуполі, приміром, дорівнює середньому чеку в Запоріжжі. Це означає те, що мешканці продовжують ходити на роботу, виховувати дітей, облаштовувати своє життя, підтримувати військових. Реально відчуваємо розірваність, оскільки не так просто дістатися до Маріуполя, привезти сюди щось. Люди дуже болісно сприймають, коли про місто говорять лише як про територію, де небезпечно.
Ось конкретний приклад, як доводиться вирішувати сьогодні питання із забезпеченням медикаментами. Стара система, коли все завозиться до обласного центру, а потім роздається містам і районам, тепер не працює. Від Маріуполя до Краматорська — сім годин їзди другорядними дорогами. Транспорт ламається. Не кажу вже про машини, на яких їздять муніципальні служби. Тепер ми отримуємо медикаменти із Новоселківки, Слов’янська, Краматорська, але зручніше їх було б отримувати, наприклад, у Бердянську.
— Нещодавно міська рада прийняла рішення про приєднання кількох прилеглих сіл до Маріуполя. Це населені пункти, які входили до Новоазовського району, більша частина якого окупована. Які наслідки матиме приєднання підконтрольних Україні сіл до міста?
— Приєднання Виноградного, Піонерського і Приморського — величезний позитивний крок. Тепер уся громада Маріуполя зможе допомагати тим населеним пунктам, а їх мешканці зможуть користуватися всіма соціальними послугами, доступними городянам. Тим паче що і раніше селяни частіше приїздили за допомогою до нашого міста, ніж до районного центру, оскільки це ближче. Багато хто прибував як переселенці.
— Ви працюєте з переселенцями вже понад рік. Який досвід накопичили за цей час?
— Коли торік з'явилися перші переселенці, ми виділили кімнату, фахівця. Зверталися двоє-троє людей на день. Але коли став прибувати Донецьк, під ці потреби віддали всю будівлю, плюс усі структури міста підключилися. Тоді донеччани приїздили цілими електричками — і вся електричка одразу йшла до центру допомоги переселенцям.
Ми створили власну базу людей, які прибували. Тоді нормативів не було, тому писали, як вважали за потрібне. Орієнтувалися на потреби людини: чи є де жити, що їсти, чи потрібні одяг, медичні послуги. Дуже докладно виписували всі потреби, заповнення анкети тривало десь півгодини. Але потім, коли в місті стали відкриватися міжнародні місії, могли дуже швидко перенаправляти людей завдяки тому, що мали базу. І місії завозили гуманітарну допомогу також у відповідності із цими запитами. Соціальні працівники іноді на роботі і вночі, і у вихідні, опрацьовують усі заяви, звернення. Зміщуємо графіки, щоб людям було зручно, збільшуємо пропускну здатність. Робимо все можливе, щоб зустріти людей і допомогти.
Особливо гострий біль відчули після того, як стали обстрілювати Широкине. Це для нас особлива категорія переселенців. Вони кажуть: мовляв, розбомбили Широкине, щоб урятувати Маріуполь. Це їхня картина світу. Ці люди приїхали до нас і просять допомогти задокументувати руйнування, отримати статус потерпілих. Це для широкинців найперша потреба. Вони звикли жити на своїй землі, там багато рибалок і людей, які приймали відпочивальників улітку. Вони позбулися всього, і ми разом із міжнародними місіями думаємо, як без доступу до цього населеного пункту задокументувати руйнування.
Складно, тому що бюрократична машина цього не розуміє. Мовляв, там війна, а що ви хотіли? Але сьогодні потрібно думати, говорити людям про перспективи, збирати докази зараз. Коли людина тікала, її будинок був цілий, а зараз зруйнований. Як це задокументувати? Продумуємо модель із нашими юристами та міжнародними місіями, які можуть заїжджати до селища. Таких мешканців Широкиного — майже 400 осіб, але вони для нас — як пульсуюча рана.
— Чи є якісь типові чи, навпаки, незвичайні прохання?
— Із незвичайних — одна мама попросила для своїх доньок велосипеди. Виявляється, дівчатка - спортсменки, переможці багатьох змагань, і для родини було важливо, щоб діти не припиняли тренувань.
Зазвичай же переселенці просять про елементарне: житло, їжу, одяг. Є велика кількість людей, які прибувають до Маріуполя за медичною допомогою. У зоні обстрілу практично немає доступу до елементарних послуг лікаря, немає медикаментів. Проблема і в тому, що всі базові лікарні серйозного рівня залишаються в Донецьку. Направити пацієнта туди нині, на жаль, неможливо. Потрібно оснащувати тут лікарні третього рівня — профільні, які надаватимуть допомогу найбільш складним категоріям пацієнтів.
На місці, рішенням міського голови, одну з лікарень перепрофілювали під військовий шпиталь. Оснащуємо за рахунок однієї з благодійних організацій. Багато рішень приймаємо, виходячи з потреби, а не тому, що є нормативна база чи вказівка. Гадаю, децентралізація управління вже почалася. Нам просто по-іншому не вижити, і в соціальних структурах також.
ДОВІДКОВО
За даними загальнонаціональної бази внутрішньо переміщених осіб, у Маріуполі зареєстровані 68 тисяч переселенців — і таких, які постійно мешкають у місті, і таких, які заїжджають час від часу.
За даними міської бази, сьогодні у місті живуть 17,5 тисячі переселенців. Загалом із часу створення бази в ній зареєструвалися 23 тисячі осіб, які потребували допомоги. Частина з них виїхала до інших регіонів України чи повернулася додому.
На знімку: Тетяна Ломакіна під час святкування "Дня вишиванки" в Маріуполі. Травень 2015 р.
