Ця зовсім не історична подія відбулася, коли ще гігант вітчизняної металургії завод «Криворіжсталь» належав Україні й «ніс золоті яйця» винятково для свого хазяїна — народу нашої країни.

Директор-«козел»

У 1972 році директором «Криворіжсталі» було призначено аса металургійної галузі Миколу Гурова. Першого ж дня роботи він пішов по цехах. На штрипсовому стані в обідню перерву підійшов до робітників, які грали в доміно «на висадження». Настала черга «забити козла» також «новачкові». І як він з напарником не старався, «суперник» оголосив їх синами «кози-дерези». Гуров піднявся, поступившись місцем черговій парі «козлятників». Але, поглянувши на годинник, сказав:
— Хлопці, обідня перерва закінчилася, пора по робочих місцях.
Реакція була миттєва:
— Хто ти такий, козле, щоб тут командувати?
Гурову нічого не залишалося, як зізнатися, хто він є насправді. Німої сцени не було: «козлятників» ніби вітром здуло. А річ у тім, що новий директор «вийшов у люди» у робочій формі і кирзових солдатських чоботах.
Замаскувався, так би мовити. Спрацювало!

Директор-невидимка

Наведений вище випадок нагадав ще про одну гідну людину з прізвищем Гуров. Після закінчення металургійного інституту він теж працював на різних посадах на «Криворіжсталі». Причому під час перебування там на посаді директора уже відомого нам Гурова. Молодого фахівця звали Вадимом, а по батькові — Миколайовичем. Невже він доводиться сином директору Миколі Гурову? З’ясувалося, що він не син і навіть не родич директора.
Але хто про це міг знати? І от Вадим Миколайович, будучи ще головним механіком заводу, за гострої потреби в якихось дефіцитних запасних частинах, матеріалах чи автотранспорті телефонував у відповідну службу, представлявся, зрозуміло, Гуровим — і всі його прохання відразу виконували. Усе чин-чином і чесно.
Директор високо цінував ділові й професійні якості свого молодого однофамільця й незабаром призначив його начальником мартенівського цеху — по суті заводу в заводі. І все-таки, скориставшись якось моментом, тактовно натякнув Вадиму: мовляв, недобре, нехай і в інтересах справи, використовувати це прізвище. І на правах старшого попросив, навпаки, справами і вчинками прославити рід Гурових.
Це з успіхом втілив у життя Вадим Миколайович: він захистив кандидатську дисертацію, його удостоїли звання заслуженого металурга України, часто відзначали державними нагородами. А головне — Вадима Гурова земляки тричі обирали депутатом Верховної Ради України. Ще б пак: він розв’язав багато глобальних соціально-побутових проблем величезного мегаполіса і вирішував життєві питання сотень окремо взятих громадян. Мешканка Кривого Рогу Галина Степанова розповідає, як одного разу її чоловік Олександр, перебуваючи за кермом, потрапив в аварію. Його «спаринг-партнер» виявився соліднішої «вагової» категорії, і суд визнав Олександра винним у ДТП. Про те, які в нас «справедливі» суди, говорити не варто. Одне слово, Галина Борисівна по справедливість звернулася до Вадима Гурова. Після його втручання й ретельнішого розгляду справедливість перемогла. Тож не дарма городяни удостоїли Вадима Гурова ще й званням почесного громадянина Кривого Рогу. Але особливо пишається Вадим Миколайович тим, що йому довелося з іншими народними депутатами ухвалювати першу Конституцію незалежної України. Прекрасну у всіх відношеннях! А от як виконується Основний Закон у сучасних умовах — це вже не його справа.

Олександр ДАВИДОВ, член Національної спілки журналістів України.

Мал. Миколи КАПУСТИ.