...Вони знали, що цього разу все має бути інакше. Знали це ще відтоді, коли минулого року в нашу країну прийшла війна. І зробили свій фестиваль інакшим. Як диктують часи війни. Але зробили з такою ж самовідданістю, відвертістю й високим злетом душ.
Традиції — велика річ. До них звикають і часом не завжди сприймають зміни. От і фестиваль «Мелодія двох сердець» — одна з відомих і усталених наших традицій. Це свято української пісні та української родини, це річка любові, на берегах якої збираються освячені талантом люди і діляться тим талантом ще й з глядачами та слухачами. І саме до такого характеру їхнього фестивалю звикли всі шанувальники пісні й таланту митців.
15 років поспіль збирали людей під знаменами любові та пісні в Палаці мистецтв «Україна» народні артисти України Світлана та Віталій Білоножки. Виводили на сцену артистичні родини — й відомі, і менш відомі, але талановиті, утверджували словом і піснею, що любов’ю живиться світ, а родиною міцніє країна. І раптом звичний світ зламався, на землю ступила війна — з кулями, снарядами і смертю.
Чи просто було митцям відповісти на запитання, наскільки потрібні у цей час музика, пісня, видовище? А таких запитань і пересудів звучало й досі звучить чимало. Ба більше: цього року навіть окремі державні структури відмовили в підтримці проведення фестивалю, яку надавали в минулому. Мотивація та сама — не до фестивалів, коли йде війна. Та організатори ще більше зміцнилися у думці: допомогти захисникам рідної землі може кожен, якщо робитиме для них ту справу, яка у нього виходить найкраще. Вони — співаки й народні артисти — вміють запалювати й переконувати піснею. Тому й вирішили: цьогорічний фестиваль родинної творчості «Мелодія двох сердець» буде присвячено Героям Небесної Сотні, борцям за права і свободи людини під час Революції Гідності, героям, котрі полягли, захищаючи незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України. І назвали його якнайпотрібніше для нинішніх днів — «В ім’я життя, в ім’я любові!». Чи треба казати, що фестиваль мав благодійний характер і що всі виручені кошти артисти переказали на лікування поранених учасників АТО?
Тож природно, що цьогорічного фестивального вечора зал «України» більш як на чверть був заповнений чоловіками в камуфляжній формі. І серед них були не тільки глядачі, а й безпосередні учасники концертної програми. Саме про них варто сказати окремі слова.
Солдатська пісня, кажуть, окремий жанр. Мабуть, тому, що народжується вона в особливих умовах: служби, тренувань, навчальних зборів, а тепер уже — не навчальних, а справжніх бойових дій. Тому з завмиранням серця слухав зал пісню «Спите, братья мои» у виконанні старшого лейтенанта-розвідника 72-ї механізованої бригади Антона Сидорова та старшого розвідника Дениса Парижа. І не могли стримати сліз навіть деякі чоловіки, не кажучи вже про жінок, коли на сцену разом із заслуженою артисткою України Іриною Сказіною вийшла вдова загиблого комбата загону «Айдар», у минулому воїна-афганця, Олега Міхнюка Ірина Міхнюк-Лукачова. А пісню «Приговори меня любить», котру вони виконали вдвох, написав «кіборг» Тарас Оглоблін і присвятив її вдовам, які втратили чоловіків і під час Революції Гідності, і в цій неоголошеній війні. З іншою хвилюючою піснею — «Солдатику мій» — звернулась до бійців співачка і волонтер Руслана Лоцман, яка мало не щотижня буває в зоні АТО з допомогою та виступами перед бійцями.
А рушієм фестивалю, природно, стали його батьки й автори, народні артисти України Світлана та Віталій Білоножки. Вони були як завжди — щедро-співучі, невтомні, щирі й гостинні... Та цього разу не додавали до своїх виступів іскрометної дотепності, бо поступилась вона місцем виваженості у промовах та доборі пісень, зачаєній скорботі, висловленій у словах та концертних номерах, безмежній вдячності тим, хто кладе своє життя на олтар Вітчизни... Вони розуміли: багато хто з воїнів після концерту вирушить на передову, і що чекає їх там — складно і тривожно уявити.
— Знаєте, — поділились у перерві Світлана та Віталій, — чудово усвідомлюємо, що не ми сьогодні головні дійові особи фестивалю. Головні — ось ці герої у військовій формі, їхні родини, вдови, матері й діти тих патріотів, які вже не повернуться додому. І те, що ми можемо для них зробити, — лише маленька дещиця великого боргу всіх українців перед своїми захисниками. Наша робота жодною мірою не прирівнюється до їхнього подвигу, але нехай туди, на передову, вони візьмуть із собою спогад про цей вечір, присвячений їм та всім їхнім побратимам. Нехай звучить там нагадуванням про рідне місто чи село наша мелодія...
Тож і пісні підібрали артисти відповідні — «Давайте разом заспіваєм, браття», «Замість слова «весна» було слово «війна», «Дзвони Софії», «Отака історія», «Над Україною», «Скажи, доле моя», «Я ненавиджу війну», «Сім’я — колиска роду» та інші. Й виконували їх не лише дуетом: уже давно виходить на сцену з кількома номерами онук Віталик Білоножко, цього року приєдналась до нього й молодша Світланка, а деякі твори вони традиційно співають усією родиною.
Пісні й висока хвиля співпереживання, глибокого емоційного сплеску неодноразово піднімали зал у єдиному пориві скорботи за загиблими і вдячності живим захисникам, їхнім матерям, їхнім родинам. Мало не через номер серця глядачів стискали сльози від болю й печалі...
На запрошення Світлани та Віталія Білоножків підтримали патріотичну ініціативу фестивалю «В ім’я життя, в ім’я любові!» й інші мистецькі та сімейні колективи: народна артистка України Оксана Білозір з онукою Анною-Марією, народна артистка України Алла Попова з восьмирічними Миколою й Улянкою, дует заслужених артистів України Любові та Віктора Анісімових, заслужена артистка України Ольга Чубарєва з сином Святославом, заслужена артистка України та АРК Ельзара Баталова з сином Георгієм...
На рівні емоційного градуса почуттів цього вечора були й оркестр, хор та балет Збройних Сил України і Київський академічний муніципальний духовий оркестр. Доклали всіх сил і вміння, щоб фестиваль пройшов на одному диханні, головний режисер-постановник Олег Марцинів, автор сценарію Петро Мага, генеральний директор проекту Георгій Білоножко та директор концерту Євген Білоножко.
Тож, безперечно, досягли своєї мети артисти, подарувавши хоробрим серцям незабутній вечір мистецтва й родинного тепла. І там, де захищають єдність своєї землі її оборонці, їм звучатиме мелодія рідного дому, їхньої родини. Звучатиме, перемагаючи гуркіт снарядів і свист куль. Бо її, як співається в пісні дуету Білоножків, повік не зупинити. А значить — є для чого жити, і в цьому найвища суть... І для мистецтва також.
Хор і ансамбль Збройних Сил України (головний диригент — заслужений діяч мистецтв України полковник Дмитро Антонюк).
Світлана та Віталій Білоножки-старші і Світланка та Віталик Білоножки-молодші (онуки).
Фото надані організаторами фестивалю.
