Війна на Донбасі знищує не тільки будинки й міста, вона руйнує родини. Розміри цього соціального лиха сьогодні визначити неможливо. А от причини, з яких розпадаються головні ланки суспільства, проаналізувати варто.
Мікроавтобуси, що курсували з території, підконтрольної українській владі, у бік Луганська, були завжди заповнені майже одними жінками. І кожна везла величезні сумки, набиті продуктами. Сьогодні, коли проїзд на окуповану територію став досить проблематичним, мами, дружини, бабусі й сестри активно шукають способи пробратися в Луганськ, не думаючи про небезпеку, на яку наражають своє життя на лінії розмежування вогню. Головне — побачити своїх рідних, привезти їм продукти, гроші, щоб вони, не дай Боже, не голодували в цій «ЛНР». Так уже влаштовані наші жінки, що в найважчу хвилину беруть відповідальність на себе. Це їхнє щастя. Це їхнє горе.
Рік тому, коли центральна частина області, у тому числі і її центр, страждали від постійних потужних обстрілів, налякані жителі регіону сотнями залишали свої насиджені місця, переміщаючись у безпечні зони. Ті, хто вірив у «руську весну», поїхав у Росію, дрібний і середній бізнес вибрав великі міста — Київ, Харків, Дніпропетровськ, у кого грошей менше, влаштувалися в області. До зими частина переселенців повернулася додому, вирішивши переживати негаразди разом з родиною.
А дехто, навпаки, визначився з пріоритетами й прийняв рішення розділитися, роз’їхатися. На час. Головною мотивацією такого рішення ставали або діти, або робота. До зими більшість державних установ обласного масштабу перевели в Сєверодонецьк, а оскільки серед співробітників було багато жінок, то й вони виїхали з Луганська: одні з дітьми, другі залишили своїх чад на чоловіків і бабусь.
Що ж стосується сильної статі, то багато хто не залишив Луганськ через роботу. Дехто продовжував займатися бізнесом (щоправда, вже не так успішно), дехто повернувся на підприємства, що поновили роботу, а хтось перебивався випадковими заробітками. Важко, зате не покинуті будинок, квартира, дача. Та й дружина родину тягне, без грошей і продуктів не приїжджає...
Усе було відпрацьовано доти, доки не закрилися пункти пропуску через лінію розмежування. Сьогодні сім’ї розділені. Причому є підстави припускати, що така тенденція посилюватиметься. І ось чому.
Наприкінці навчального року багато батьків, чиї діти вчаться в школах і вузах окупованої частини регіону, пережили величезний стрес. Викликаний він був тим, що влада самопроголошеної «ЛНР» не видала випускникам обіцяні російські свідоцтва й дипломи. З’ясувалося, що системи переведення добитися так і не вдалося, отже, за обіцяними російськими дипломами випускники мають їхати в Ростов і заново складати всі іспити! Причому за російською, а не за українською системою навчання. Батьки, чиї діти закінчуватимуть школи й вузи наступного року, замислилися: а може, варто перестати ускладнювати життя й дати своїм дітям змогу одержати справжні дипломи, а не документи республіки, яку ніхто не визнає? На сімейній нараді приймається рішення про переїзд одного з батьків разом із чадом на українську територію для того, щоб дати дитині можливість отримати законну освіту. Це ближче й дешевше. Стипендія в російських вузах, наприклад, становить близько 1,5 тис. рублів. Прожити на ці гроші студентові навряд чи вдасться. І знову багато родин змушені розділитися.
До речі, що стосується вчителів і викладачів окупованої частини Луганщини, то після завершення навчального року вони масово звільняються. «ЛНР» не в змозі прогодувати своїх бюджетників, а безплатно вони працювати не хочуть. Багато хто уже зондує ґрунт на території, підконтрольній Україні, і шукає недороге житло. За інформацією від своїх колег вони знають, що зарплату на українському боці вчителі й викладачі одержують регулярно, а, крім того, держава допомагає оплачувати винайняте помешкання. Та й «гуманітарку» тут можна одержати реально, а не на словах.
Уже очевидно, що й кількість абітурієнтів у луганських вузах цього року буде значно нижчою, ніж у минулі. А це значить, що викладацький склад також скорочуватимуть. У пошуках роботи людям доведеться мігрувати.
Не можна сказати, що жителі масово виїздять із окупованого Луганська, але передбачається, що до кінця літа кількість охочих залишити це місто зросте. Принаймні, голова Станично-Луганської військово-цивільної адміністрації Юрій Золкін тільки за останній час одержав понад п’ятдесят заяв луганчан із проханням допомогти в перетині пункту пропуску для подальшого проживання на українській території.
Луганська область.
